Щастя для кожного. Пау Рейзін

заснованої на реальних подіях». Робоча назва – «Елегія ковбойші Карми». Головна героїня виросла на базах ВВС у Техасі. Її матір звати Дана. Вона працювала офіціанткою в барі. А батько завантажував зброю у винищувачі. Його теперішнє місце проживання невідоме. (Стиль Дена Лікера, мабуть, заразний. Так просто не позбавишся.) Загалом, її книга страждає на ту ж хворобу, що й в інших (за винятком протоблокбастера Дена Лікера «Ось чого я хочу»): Ехо й гадки не має, до чого йде її книга. А ми й гадки не маємо, навіщо це слухаємо. Особисто мене дещо гіпнотизує рух її губ, коли вона говорить…

      Тож, як уже казав, я збираюся звідси піти.

      Тепер моя черга. Я читаю кілька сторінок, що встиг вичавити з себе від нашої минулої зустрічі. Цього тижня мій кепський квартет – Софі, Бейлі, Росс та Геральд – стали старими університетськими друзями, які приїхали в шотландський замок на зустріч випускників. Поки що вони просто згадують минуле, але трохи пізніше хтось із них почне криваву помсту. Якщо чесно, мені й самому не подобається ця ідея, а всі інші просто надто ввічливі, щоб сказати мені прямо. Окрім Дена, який радить «або вже срати, або вставати з горщика».

      Після завершення нашої зустрічі він підходить до мене на парковці:

      – Друже, ти ж не ображаєшся? Я ж не надто суворо з тобою, га? Ти ж наче нормально сприймаєш критику?

      З’явилося бажання вдати похнюпленого хлопчиська суто заради того, щоб побачити його реакцію. Але я не став.

      – Та нічого. Ти маєш рацію. Треба вже вставати з горщика. Ну, або ж. Так. Робити те, що маю. Метафорично, звісно.

      – Радий це чути, синку, – стискає він мою руку, застібає на голові шолом, сідає на свого «Харлея» та з ревом зникає в темряві.

      Через кілька машин «Пріус» Марші виїжджає задом дещо жвавіше, ніж зазвичай.

      Наступного вечора я у «Воллі». Тут темно, усюди прапорці та дерево. По телевізору над баром іде гра. Поруч із ним неоновий логотип пивного заводу «Курс». Здається, що тут вже кілька десятиліть нічого не змінювалося, і мені стає дивно, що Дон жодного разу мене сюди не запрошував – як на мене, то це місце йому личить.

      – Привіт! – підкралася вона до мене.

      Коротка спідниця, панчохи, коричнева ковбойська куртка з бахромою, що звисає з рук. Ковбойські чобітки. Загалом, такий собі стиль вестерну та кантрі. На обличчі трохи макіяжу, а ще відчувається мускусний аромат парфумів. Мені наче укол адреналіну просто в серце зробили.

      Вона легко застрибує на високий стілець поруч і повторює:

      – Привіт!

      – Ого, – не думаючи кажу я.

      Ще й яке ого!

      Мені, мабуть, треба лоботомію зробити, аби я не хотів цю жінку. Але…

      Але що? Але вона робить паскудні прикраси? А в кого з нас немає звичок, що дратують інших? Я, наприклад, фанатію від різдвяного альбому Боба Ділана Christmas in the Heart. Жінка, з якою я жив багато років, часто забувала натискати злив у туалеті після себе. Такі речі не мають значення.

      Але…

      Думаю, моє «ого» й так достатньо відверто висловило мої думки, тому пояснювати нічого