Щастя для кожного. Пау Рейзін

Кролик! Це ж треба, який збіг!

      – І не кажи. В одній кімнаті у двох людей є кролики.

      – Як дивно!

      – А як звати твого?

      – Мерлін.

      – Ого!

      Якусь мить ми мовчимо й обдумуємо це несподіване відкриття. Ця розмова про кролів набагато краща тієї, що була в мене з Маршею.

      – Ми, мабуть, любителі кроликів, – вона пальцями робить собі на голові кролячі вушка, потім морщить ніс і кілька разів ним смикає. Дивно бачити, як таке робить доросла людина. На завершення цієї вистави вона показує кролячі зуби – дуже мило, але занадто вже дивно.

      – Насправді Віктор – кролик мого сина. Я думав, коли Кольм поїде з дому, вона вже давно той…, – я глибоко вдихаю, – піде з цього світу…

      – Але бабуся Віктор помирати не збиралася й заволоділа твоїм серцем?

      – Мабуть, що так. Вона ж стала членом родини – дурним пухнастим членом родини.

      – Маємо дбати про дурних пухнастих друзів, еге ж? – вона вимовляє «маймо».

      – Розкажи про Мерліна.

      – Бачив зоомагазин поблизу Мерріт-парквей[44]? Мабуть, ні. А я якось випадково туди забігла – дуже хотілося в туалет. І побачила його. Він сидів у клітці – і заговорив до мене. Це білий нідерландський карликовий кролик – дорога порода. І він трохи чарівний.

      – Тому ти й назвала його Мерлін?

      – Присягаюся тобі, він так мені й сказав: «Думала, попісяти сюди зайшла? Ні-ні. Мені судилося поїхати звідси з тобою». Не вголос, звісно.

      – Добре, що не вголос.

      – У мене раніше не було кролів. Я купила його – за тридцять баксів, – а ще сіна та гранул. Він увесь час абсолютно спокійно сидів, – наче все так і мало бути. Узагалі, гадаю, що, справді, так і мало бути.

      – Ти тримаєш його в клітці?

      – Ні.

      – То він… е-е-е? Паскудить усюди?

      – У нього є спеціальний лоток, де він робить усі свої справи. Він охайніший за мене. Тобі треба з ним познайомитися.

      – Я б залюбки.

      – Ми з ним снідаємо разом. У нас сімейна атмосфера.

      – Можу уявити.

      – Я їм вафлі, наприклад, а Мерлін – свої гранули.

      Вона кидає на мене особливий погляд, наче щось надумала.

      – А в тебе є ще якісь плани на вечір? – питає вона.

      У мене шлунок підскакує, і я мовчки хитаю головою.

      – То, може, поїхали до мене? Познайомлю вас із Мерліном. У мене, мабуть, якийсь непевний вираз обличчя, бо вона додає:

      – Він добре відчуває людей. І віщує майбутнє.

      Ну, сміливіше. Лише дурень відмовиться від такого запрошення.

      Не зовсім це вже й трейлер, це швидше те, що називають «мобільним будинком», хоча на мобільний він і не схожий. Це дерев’яне бунгало, що стоїть на цеглинах серед сотень, а може, й тисяч таких самих. Мобільний він може бути лише тоді, якщо викликати спеціальну машину, яка візьме його на платформу й кудись перевезе.

      Мерлін, як і говорили, виявився білим кролем, але без натяку на якісь надзвичайні здібності. Він сидить на журнальному столику й чистить вуха – не схоже, щоб він краще за будь-кого

44

Давня дорога в лісі з чудовим краєвидом, має обмежений доступ.