Щастя для кожного. Пау Рейзін

слава Богу. Виявляється, я вже почав детально пояснювати, як опинився в Нью-Канаані.

      – Дуже хоробре рішення, – каже Марша. – Тут усі сфокусовані на кар’єрі, – вона робить паузу й задумливо розгладжує серветку на колінах. – То як просувається ваш роман? Ви вже вирішили, про що він буде, якщо це не таємниця?

      На наших зборах вона помітила, що в мене є чотири головних герої – Софі, Бейлі, Росс та Геральд, – які б уже давно пішли від мене через відсутність сюжету, якби я тільки краще їх прописав.

      – Усе марно. Навіть не знаю, чи зможу я колись його написати. Ця відповідь розчарувала її. Справжній письменник точно б щось швиденько вигадав. Натомість я починаю говорити про Віктора. Мабуть, вона не вловила жарт, коли я сказав, що мій будинок завеликий для нас двох, і насупилася.

      – У Віктора якісь… особливі потреби?

      – Що?

      – Ви наче казали, що за ним, окрім вас, нікому було доглянути.

      – Так, після того, як син поїхав навчатися. Та, якщо чесно, я й раніше виконував майже всю роботу.

      – Щось я не розумію. Ви ж казали, що він терапевт?

      – Швидше в нього є терапевтичні вміння. Я багато говорю з ним, і в нього неупереджене ставлення до мене.

      (Це взагалі-то теж мав бути жарт.)

      – Після того, як ми з Ларсом розлучилися, – а тоді ще тато помер, а у мами знайшли рак, – я теж ходила до терапевта. Але, якщо чесно, він ніколи нічого мені не радив, а натомість усе витягав із мене. «Як до цього ставитеся?», «А як гадаєте, вам треба було це сприйняти?». Мені б тоді, мабуть, і упередженість не завадила.

      От дідько. Як же змінити тему? Я пробую похитати головою:

      – Важкий у вас був період.

      – То що, то він живе з вами? У вашому будинку?

      – Віктор? Ага.

      – Ну, це, мабуть, нормально, враховуючи, що він не професійний терапевт. Він вам, мабуть, щось на кшталт радника? Чи наставника?

      Господи, Маршо, та він просто кріль! Але це вже зайшло надто далеко.

      – Він, мабуть, старий?

      Не треба було їм запрошувати мене на ці дорослі вечірки.

      Хтось розумніший перевів би розмову в якесь безпечніше русло. Чи, може, перекинув би келих із вином, щоб якось це припинити. А я ж просто сиджу тут, наче кріль на дорозі у світлі фар (Віктор би зрозумів).

      А шість років – це багато для кроля?

      – Так, немолодий.

      – Але мудрий.

      Я не знаю, скільки ще це витримаю.

      – Він досить спокійно до всього ставиться. Іноді здається, що в нього в голові абсолютно порожньо.

      – Чудово.

      – І це справді неабиякий дар. Він багато чого мене навчив.

      – Так, іноді корисно просто помовчати.

      – Маршо, пробачте, я миттю…

      Я поспіхом забираюся з кімнати, поки не вмер від сорому.

      Мабуть, усе ж таки доведеться піти зі спілки письменників. За кілька днів після тієї вечері я в міській бібліотеці зустрічаю Маршу, і вона кидає на мене здивований погляд. Мабуть, їй хтось пояснив, що за «терапевт» живе