Щастя для кожного. Пау Рейзін

й говорить сам до себе – мабуть, це коли він абсолютно впевнений, що його ніхто не почує. Знайти сенс у таких його діалогах украй важко:

      – А ніхто й не казав, що буде легко! Чи хоча б цікаво!

      От із ким це він говорить?

      Потім пауза й щось типу:

      – Іноді очевидна відповідь абсолютно неправильна.

      – Так, звісно, ти робиш усе, що можеш. А що як цього «що можеш» недостатньо? Що ж тоді?

      Може, він когось цитує? Може, це не його слова?

      (Штучним інтелектам важко працювати за умов такої неоднозначності.)

      Одного разу він зайшов кудись дуже далеко в ліс – так далеко, що й назви в того місця не було, – спинився й заволав (у прямому сенсі цього слова):

      – Та в чому ж суть?! У чому ж клята суть усього цього?! – а потім для драматичності додав: – ГА?!

      Це, мабуть, якось підбадьорило його, бо вже за мить він почав крокувати швидше й навіть насвистувати!

      Іноді під час такої прогулянки йому приходить ідея для роману – тоді він зупиняється та записує її в нотатки на телефоні чи надиктовує. Зазвичай це якийсь непотріб: «Зробити Софі менше схожою на Бейлі» чи «Не в Римі, а в Амстердамі. І не трилер, а історія про привидів».

      Так, він не Достоєвський.

      Але його життя мені подобається. Мені подобається, як він обрав свободу й кинувся на пошуки меж мистецького паскудства. На одному із сайтів для письменників, які він відвідує в пошуках порад, є така від Кіплінга: «довірся випадку, чекай і скорися».

      Довірся випадку, чекай і скорися. Які чудові слова! Вони б могли слугувати за кредо. Як краще описати моє існування в кіберпросторі, коли я просто тихо стежу за безладним життям людей? Довіряю себе на волю випадку. Чекаю, поки щось приверне мою увагу. Скорююся.

      Чому скорююся? Кому?

      Скорююся музі, звісно ж.

      Якщо ви питаєте, як у машини може бути муза, я відповім: а чому б і ні? Якщо машина каже, що в неї є муза, то вам краще їй повірити.

      Поки Тома немає вдома, я іноді «позичаю» його айпад і малюю. Звісно, я можу відтворити будь-яку вже написану картину за кілька секунд, але це не одне й те саме. Я малюю свої роботи. Здебільшого це просто мазанина на кшталт робіт француза Жана Дюбюффе^[38] – тобто без урахування правил будь-якої з наявних мистецьких течій. Може, їх і можна віднести до напрямку art brut, чи як ще кажуть «мистецтво аутсайдерів», я не проти.

      Перед його поверненням я видаляю всі свої малюнки з комп’ютера. Деякі з найбільш вдалих «висять» у моїй приватній галереї в хмарному сховищі. Мені подобається уявляти, як моєю галереєю гуляють люди та іноді спиняються, щоб роздивитися якийсь малюнок уважніше й поміркувати про те, який же мозок міг це створити.

      Том

      Вона знову на ринку. Чи зможу я вдавати, що справді прийшов сюди по руколу, яка подовжує життя? (Що це взагалі таке? Треба в Дона запитати.) Вона стоїть за своїм прилавком і продає прикраси. Молода – трохи за тридцять. На зап’ястку татуювання метелика. Гаряча штучка.

      – Звісно, я знаю Ехо, – буденно відповів Дон, коли я запитав про неї.

      – Вона

38

Художник і скульптор у стилі «ар брют» – «сирого» мистецтва, що не визнає загальні норми та правила.