Щастя для кожного. Пау Рейзін

сховав під себе лапи й настовбурчив шерсть. (Хоча якби він і справді був куркою, то в нього всередині була б цибуля.)

      – Я ніяк не зрозумію, – питаю я, – що ти тут робиш?

      – Якщо чесно, я й сама не розумію.

      – Але чому саме Коннектикут?

      – Ну, тут красиво й усе таке. А ще, – вона безнадійно махає рукою, – я вляпалася в скажене лайно. Але ти, мабуть, і сам здогадався?

      Здогадався?

      Та мабуть, що так.

      – То, може, поговоримо про цю скаженість? Або про лайно? Вона зітхає.

      – Знаєш, Томе, є люди, які збирають, наприклад, марки. Ну а я збираю проблеми. Не хочу про це говорити. Краще іншим разом.

      – Добре. То, може, продовжимо твою тему про марки?

      – Та вона й не моя. Це я десь по телевізору почула.

      – А якщо без жартів. Ти тут у безпеці? Усе нормально?

      – Так, звісно! У мене чудові сусіди. Ну, а про всяк випадок, – вона нахиляється й витягує з-під дивана велику бляшанку з-під кави. Усередині лежить зелений мішечок, а в ньому – пістолет. – Це «Сіг». Титанове покриття, вставки з рожевого дерева. Милий, правда?

      Вона кладе його мені на долоню. Пістолет короткий і дещо квадратний, набагато важчий, ніж здається. Титан виблискує різними кольорами, і мене охоплює жах від того, як легко ця іграшка плюється смертю. Я не можу його тримати. По спині бігають мурахи.

      – Я вперше тримаю зброю, – пояснюю я.

      – Я виросла зі зброєю в руках. Це ще маленький.

      – А тобі доводилося..?

      – Стріляти? Звісно. У тирі. До речі, я непогано стріляю.

      Вона кладе пістолет у бляшанку та ховає її під диваном.

      – Томе, ти якось дивно на мене дивишся.

      – Правда? Вибач.

      Ці мені американці зі своїм потягом до зброї… Звісно, я дивно на тебе дивлюся, – бо це і є дивно.

      – Ну, годі про мої проблеми. Краще поговорімо про тебе. До речі, ти подобаєшся Мерлінові.

      А про мене – наскільки я знаю поведінку кролів – Мерлін просто спить і не виявляє жодних почуттів ні до кого. Мабуть, треба допивати свій бурбон і йти додому. Вона мила, але надто вже дивна. І надто побита життям. Скажена, як сказав Дон.

      І цей пістолет мене хвилює. І не лише через вислів Чехова, що я прочитав на одному зі своїх улюблених літературних сайтів. Суть така: якщо ти показав у першому розділі пістолет, у третьому розділі маєш його використати.

      А з іншого боку – подивіться тільки на ці ноги, що виглядають з-під спідниці. І виглядають, до речі, дедалі більше.

      Вона знову нахиляє пляшку над моєю чашкою:

      – Ще трохи?

      Я збираюся відмовитися й сказати, що мені вже пора, що завтра повно справ, але зустрічаю її погляд. Я вже бачив такий погляд, і я чудово знаю, що він означає. (Якби тоді на мене так подивилася Аманда Вістон, може, і життя пішло б інакше.)

      Саме цієї миті мій телефон трьома писками повідомляє мене про розряджену батарею.