Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося…

      – Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.

      Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?

      Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.

      – Ти на Ейфелевій вежі була? – він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.

      – Ні.

      – І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота… Тут – геть інше.

      – Знатиму.

      Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою…

      – Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав він.

      – Правда?!

      – Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.

      – Жах який.

      – Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…

      У його голосі мені почулася заздрість.

      – На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…

      Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.

      – …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.

      – Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.

      – Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…

      – Що?

      Я прикусила язика:

      – Це метафора.

      – А-а, – сказав він замислено.

      І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…

      І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.

      – Привіт, мамо, – сказала я в трубку.

      – Привіт, ти чого не дзвониш?

      – Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…

      – Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності…

      – Зроблю, мамо. Як у тебе?

      – Усе добре… На добраніч!

      – На добраніч.

      Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.

      – Ти не злися на неї, – сказав Сем.

      – Чого ти вирішив, що я злюся?

      – Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.

      – Я не злюся.

      – І