Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я відчула запах його шкіри, тепло, довіру, мені захотілося торкнутися губами його лиця…

      У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тільки тому, що боялася випадково когось убити.

      На дисплеї світився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пізно. Мій порив ніжності все одно вже захлинувся, обірвався, залишивши після себе ніяковість і незручність. Зціпивши зуби, не дивлячись на Сема, я відповіла на дзвінок.

      – Алло.

      – Це Дар’я Лебедєва? – запитав на тому кінці хрипкий незнайомий голос.

      – Так…

      – Я Міша. Ви мені залишили свій номер…

      Я зрозуміла, що не впізнала його. Я зрозуміла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кілька годин, якщо ми не піймаємо його Тінь.

      Людський егоїзм не має меж. Я дуже впала у власних очах, але ще більше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.

      – Зі мною, – хрипко говорив Міша, – я не розумію, що відбувається. Я не знаю, що мені робити. Я…

      – Зрозуміла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приїду негайно.

      Розділ сьомий

      Міша

      На останні гроші я піймала «шахід-таксі». З машини передзвонила Піплу. Той сприйняв новину цілком спокійно:

      – Скоріше за все, ти йому ніяк не допоможеш – Тінь заникалась і вийде тільки завтра.

      – А якщо не вийде?

      – Та де вона дінеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природніше поводитиметься жертва – то більша ймовірність, що Тінь підбереться ближче.

      У темряві я не знайшла б Мішин під’їзд, якби він не чекав мене на лаві. Було вже пізно, далеко за північ, і якось дивно тихо. Міша здавався страшенно пригніченим:

      – Знаєш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка…

      – Недарма, – я твердо подивилася йому в очі. – Відбувається щось дивне, так?

      Він вагався.

      – Скажи мені! – благально попросила я. – Я ж не просто так дала тобі свій номер! Значить, можу допомогти!

      Він нарешті наважився:

      – Ходімо…

      Я мовчки піднялася за ним сходами. Квартира, як і сказав Піпл, була під номером сорок один.

      – Лера спить, – сказав Міша, причинивши кухонні двері. Це означало: «Вибач, мені дуже ніяково, але ми не повинні шуміти. Мене мучить невідомий кошмар, але я не стану будити свою дівчину, її не можна турбувати. Я на своїй кухні поводитимусь, як злодій, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось міняти».