Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

я тону, я провалююсь, я…

      Пальці судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повітря ротом, а наді мною нависав тренер:

      – Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води!

      Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно – єдина світла цятка, завбільшки як поштова марка, так-сяк допомагала мені орієнтуватися.

      Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розійшлася.

      – Ти сьогодні снідала? – з підозрою запитав тренер.

      – Не пам’ятаю, – зізналася я.

      – То йди й поснідай! Анорексички хрінові! Хочеш, щоб мене інфаркт розбив?!

      Я побрела в роздягальню.

      Світи існують поряд, але звичайний принаймні дотримується правил. А той, що за межею, правил не знає – твоє життя для нього таке ж важливе, як осінній листок у багатті, як відображення бабки на плесі, як торішній квиток у кіно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф – що ж, твої проблеми…

      Я вийшла з-під душу й підійшла до дзеркала. І відразу побачила, що амулета на шиї немає.

      Млість злетіла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у воді мої однокурсниці, і через секунду була знов у воді.

      – Лебедєва, я куди сказав іти?!

      – Я загубила кулон…

      – Я скільки разів казав: перед заняттям знімати кулони, сережки, цяцьки!

      Я не слухала його. Я пірнала й пірнала, повзала по дну, вдивляючись у білу плитку на своїй доріжці – і на сусідній…

      Ніяких амулетів. Чисте картате дно.

* * *

      – Лізо, я загубила амулет і тепер нічого не бачу.

      Вона довго мовчала в телефоні. Я не знала, де дітися з сорому.

      – Круто, дівчино, – промимрила вона нарешті. – Навіть не знаю, що тобі сказати…

      Я вимкнула телефон і нарешті з усієї сили розридалася.

      Безсонна ніч, Настині ридання, кров і татуювання на скроні, амулет в урні, підземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна діра посеред басейну – усе це нарешті склалося, сплавилося в єдиний тягар, і у верблюда моєї душі підломилися тонкі ноги терпіння. Єдиним прихистком людини в такому стані міг стати тільки туалет – і я кинулася до перших же дверей з відповідною піктограмою. На щастя, всередині нікого не було, заняття ще тривали.

      Скорчившись над раковиною, я ревіла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабінці, щойно порожній, тепер хтось є.

      Усередині делікатно кашлянули. Відчинилися двері, і Гриша, в майці з анімешним персонажем – тепер відьмочкою Кікі, – подивився на мене зі щирим співчуттям:

      – Ну, все нормально насправді…

      Я так розгубилася, що навіть перестала ридати:

      – Це жіночий туалет!

      – Не вилазити ж мені зі стіни в громадському місці, – слушно зауважив Гриша. – Не всі, знаєш, до цього звикли. А я тобі привів підмогу…

      Він посунувся, випускаючи з кабінки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було років тридцять, високий, похмурий, неголений, анітрохи не схожий ні на студента,