Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

Настину любов, – усе було б інакше, і зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закохані завершать ще один романтичний вечір.

      Я встала, щоб однести букет назад Павликові, і в цю мить двері відчинилися. Такий самісінький ведмідь, як той, що був прикріплений до букета, але в людський зріст, зайшов у нашу кімнату, зачепившись об одвірок волохатою плюшевою головою.

      Навіть Настя при всьому своєму стоїцизмі здивувалася.

      – Павлику, – процідила вона, – розмір, звісно, має значення… але не в цьому випадку!

      Ведмідь посеред кімнати подивився на неї без цікавості – і перевів погляд на мене. Підняв волохату лапу; у лапі дивом утримувалася в’язка ключів, так, неначе ведмідь був сторожем в’язниці… або поцупив з режимного об’єкта повний набір дублікатів.

      А ще через хвилину з’ясувалося, що всередині ведмедя заховався зовсім не Павлик.

* * *

      – Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?

      – Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, – він навіть не усміхнувся.

      Я насилу стримала нервовий сміх:

      – А навіщо ключі?

      – Ходімо, про все дізнаєшся.

      – Послухай, Семене…

      – Сем.

      – Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою піду?

      – Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.

      Я зітхнула. Ех…

      Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, він заклався з кимось, що поведе мене сьогодні в ресторан чи в клуб. А скоріше за все, ні з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дівчину – на секунду зацікавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й ні?

      – Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.

      – Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.

      – І не пояснюй, а то я помру з горя.

      Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.

      Завтра скажуть: «Вона йому відмовила, щоб покрасуватися». Навіщо чекати завтра – вже сьогодні скажуть, а втім, мені яка різниця…

      …Коли він одстібнув смішну волохату голову, коли я побачила його у ведмежій шкурі, веселого, безглуздого, мені раптом привиділося на секунду, що я його давно знаю, що це мій друг, який навіщось надів маску… ні, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумілого мажора.

      Коротка мана з’явилася – і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з ним під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра…

      – Шкода, – сказав