Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

яка пара?

      – А конкретніше? – вони оживилися. – Група? Кого ви шукаєте?

      Я збагнула, що знаю тільки ім’я: Міша. Міша з мехмату, другий курс.

      – У нас зараз потокова лекція, алгебра на шістнадцятому поверсі, – пролунало з кутка, і я побачила високого типа в окулярах у темному светрі, якого колеги буквально втисли в стінку. – Та тільки ми спізнюємося…

      Ліфт зупинився.

* * *

      Аудиторія була історична, на два поверхи, я колись бачила про неї документальний фільм. Усі вже розсілися: вийшовши майже до самої кафедри, я стисла в долоні амулет…

      І одразу побачила пульсуючий відблиск. Міша сидів лівіше від центру, на скроні в нього світилося клеймо, рот і підборіддя блищали свіжою кров’ю. Я розтисла руку – у звичайному світі крові не було й знаку: стурбований студент розкладав свої конспекти.

      Мішин сусід штовхнув його ліктем і вказав на мене. Ми зустрілися очима; ні, він мені не зрадів. Він не міг зрозуміти, за що йому така радість: напівзнайома дівчина тягається слідом, наче на гумці.

      Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Він неохоче вибрався з ряду – добре, що сидів майже в проході, – і спустився до мене:

      – Залиши ліхтарик собі, добре?

      Я простягла йому папірець, на якому косо-криво був написаний мій телефон:

      – Слухай… Якщо тобі стане погано або щось станеться… щось незрозуміле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедєва…

      – Ясно, – він майже заспокоївся, здогадавшись, що я божевільна. – Тільки більше не ходи за мною, добре?

      Я не встигла відповісти.

      – Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!

      Я відскочила. Монументальний викладач стояв за моєю спиною, роздувшись від обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого місця. Двісті глузливих поглядів спостерігали з амфітеатру, милувалися безплатним цирком.

      – В-вибачте…

      Через спину викладача в аудиторію прослизнув уже знайомий мені тип в окулярах. Несподівано підморгнув – ти ба, який прудкий.

      Я вискочила з аудиторії червона, наче ті вітрила, що їх побачила на обрії Ассоль. Ну, тепер про мене точно підуть легенди…

      Задзвонив і засмикався в кишені телефон.

      – Лебедєва, – закричала Настя в трубці, – тут Содом і Гоморра!

      – Де?!

      – На фізрі! У басейні менше половини групи, ти в списку системних прогульників! Або негайно прибігай, або ти без заліку й без стипендії!

      І обірвала розмову.

* * *

      Лізин дзвінок заскочив мене на півдорозі між корпусами:

      – Ну що, ти з’ясувала? Це його дівчина?

      – Не знаю, я не встигла…

      – Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кілька годин від хлопця будуть ріжки та ніжки…

      – А ти не можеш мені допомогти? Ти або Гриша…

      У трубці вже лунали короткі гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мішею нічого не станеться, і притьма вбігла в спорткомплекс.

      Тренерові крики чулися вже в роздягальні. Обожнюю цей принцип зі шкільних часів: за тих, кого немає в класі, влітає тим хорошим дітям, які