Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

в той вечір?

      – Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася…

      – Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?

      – Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!

      – Випила до дна чи щось лишилося?

      Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.

      – Усе випила.

      – Не пощастило твоїй сусідці, – сказала Ліза.

      – У сенсі?

      Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.

      – Любов, – сказала Ліза. – Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.

      Гриша потягся, хруснув суглобами:

      – Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував…

      – Що з нею тепер буде? – я не давала Лізі відвести очі.

      – Нічого. Так і житиме.

      – А… її хлопець…

      Ліза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити.

      – І вона більше ніколи не закохається?!

      – Не знаю, – Ліза встала, збираючи сміття зі стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, – її Тінь зжерла до крапельки.

      – І ми так просто її відпустили?! – я теж підвелася.

      – А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе – це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх – тільки на вихід, тільки в портал…

      Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:

      – Якби я не чухалася так довго… Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні…

      – Ти куди? – з підозрою запитала Ліза.

* * *

      Перш ніж дзвонити, я вийшла в коридор і причинила за собою двері кухні.

      – Лебедєва, мені ніколи, – сказала Настя. – Я на пари.

      – Як ти почуваєшся?

      – Прекрасно! Прямо камінь з душі.

      – Послухай, Павлик, він насправді…

      – Та пішов він, – відгукнулась моя сусідка, і в голосі її не було ні туги, ні розпачу, ні злості, жодної емоції – супутниці небайдужості. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.

      – Він тебе любить!

      У телефоні заревів Настин фен для волосся – я впізнаю його з тисячі, в минулому житті цей фен був пароплавною сиреною.

      – Бувай! – крикнула Настя. – Мені через хвилину виходити!

      Я побачила, що двері в кухню відчинені й Ліза стоїть на порозі.

      – Не треба себе гризти, – почала вона тоном старшої мудрої подруги. – Якби ти не знайшла вчасно цю Тінь – вона б і далі крутилася коло універу й смоктала б з людей любов.

      – Тому ти врятувала багато людей, – додав Гриша з-за її плеча.

      – І взагалі, тебе треба поздоровити – ти тепер працюєш у службі Доставки! – Ліза взялася тиснути мені руку. – Вітаємо!

      Я видавила усмішку:

      – Дякую… Мені сьогодні на першу пару. Я піду?

* * *

      Двір тонув у зелені. Стояла тиша, несподівана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графіті – не Гришиними. Звичайними.