Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.

      – А як вони взагалі сюди… потрапляють? Проходять?

      – Наче кран протікає, – видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. – Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.

      Я розгублено кивнула.

      – А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, – додала блондинка.

      – Лізо! – гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. – Я все чую!

      Вона картинно закотила очі.

      – Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти їх бачила?

* * *

      За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно – тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.

      – Зліва дядько Толя, – неголосно представляла Ліза. – Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять… грають.

      Троє дивилися на мене – так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.

      – Вони охоронці, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну… їх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві… У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла – це випромінювання й хвиля…

      – Гришо, – сказав Інструктор. – Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.

      Я була йому дуже вдячна.

      Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.

      – Отже, ти їх бачиш? – запитала сухувато й буденно.

      – Кого?

      – Тіні!

      – А, так.

      – А що ти ще вмієш робити?

      – Вареники з вишнями.

      – Круто, – Ліза прищурилася. – А я тільки яєчню.

      Гриша викликав ліфт.

      – Гришо, – сказала Ліза несподівано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружині приємне – відкрий рамочку.

      – А що ти мені обіцяла? – з готовністю відгукнувся Гриша.

      – Це не лінь, – вона підняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…

      – Я ж казав: на операцію взувай тільки кросівки…

      – Я звикла на підборах!

      – А ти борися з поганими звичками…

      Вони сперечалися впівголоса, і було ясно, що обоє просто розважаються.