Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

ще й торохтять годинами одна одній, одна одну при тому не чуючи, натомість даючи знати – я своя! Я тебе їсти не буду! Принаймні сьогодні…

      Я посунувся, і Галя присіла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, аніж вмостилася б, якби не посунувся.

      – Не спиться, – мовила вона по тривалій паузі. – Скільки всього було…

      Мабуть, вона хотіла почути щось співчутливе, але у мене були інші плани на залишок ночі, і бовкнулося інше:

      – А скільки всього ще буде!..

      Галя здригнулася – не інакше, як уявивши, й уявлене їй не сподобалося.

      – Стільки крові, – стиха пробурмотіла вона. – Стільки вбивств.

      Ми помовчали. Як на мене, то кількість усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.

      – Наскільки я зрозумів, – здалеку почав я, – ми маємо трохи повоювати.

      І, щоб не лишати питання відкритим, пояснив:

      – Якщо так, то крові та вбивств буде більше.

      – Та, мабуть, що більше, – на диво спокійним тоном відповіла Галина. – Але…

      Вона труснула головою.

      – І знаю, що без цього ніяк. Але все одно…

      Замовкла.

      – Страшно? – навіщось запитав я, і так знаючи відповідь.

      – Страшно, – чесно призналася жінка. – Не смерті боюся – я вже бачила, чого ви усі варті, гадаю, за себе можна не хвилюватися, а…

      Вона знову затнулася, й цього разу я допомагати не став. Хай скаже. Якщо злякалася кари Божої – то це одне. Якщо сумління – то це зовсім інше, й реагувати треба інакше.

      Виявилося, що таки сумління. Або щось на кшталт його.

      – Ви з такою легкістю вбиваєте, – мовила Галя по досить тривалій паузі. – Наче людське життя для вас – тьху! Наче й не людей, а комах якихось. Хіба так можна?

      Тема була знайома. Мабуть, кожен із новачків через неї проходив. На щастя, засоби протидії були давно вироблені, й вже у мої часи лише інтелігентні теоретики витрачали на сльозливі переживання по кілька сторінок, а практики вирішували питання миттю й назавжди.

      – Ну, краще ми їх, аніж вони нас, правда?

      Якби було не так темно, то за обличчям Галі було б цікаво поспостерігати. У тих випадках, які я бачив, у пацієнтів, підданих такому лікуванню, можна було помітити три стадії одужання: подив – мовляв, і як це я сам не додумався; легкий сором з цього ж приводу, і, нарешті, справжнє сходження дзену або ж просвітлення. Якщо бойові дії все ще тривали, то у цей момент можна було вручати пацієнтові гранату й відправляти на ворожий кулемет… втім, можна було відправляти і без гранати.

      Деякі виліковувалися миттю, у певного відсотку траплялися рецидиви, але швидко минали, й лише інколи, рідко-рідко, але все ж бувало таке, що через багато-багато років пацієнта наздоганяла метастаза у вигляді моторошного сну. Зазвичай у тому сні обігравався якийсь епізод, один-єдиний, часто-густо не найкривавіший… і отут вже словотерапія не допомагала.

      Галине обличчя посвітлішало так, що крізь темряву