Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

що вона під кущами – то це й на краще. Менш помітно буде, й ззаду ніхто безшумно не підкрадеться.

      Бо ліс – це все-таки ліс. Це не смітник, не місто й не індустріальний пейзаж. Є щось у ньому таке, що заколисує, заспокоює, привертає до мирних, хороших, лагідних, можна сказати, думок… тільки не серед ночі.

      Бо серед ночі ліс ворожий.

      Давній-прадавній, ще з неандертальських часів інстинкт підказує, що он за тими кущами ліворуч може ховатися тигр. А на дереві легко може причаїтися леопард. Десь позаду цілком імовірно підкрадається вовк, та ще й, мабуть, не один; отам, попереду, ну точно бреде назустріч ведмідь, і навіть дибки стати лінується, бо не ворог ти йому, а лише слабка беззахисна здобич.

      Нерви натягнуті тугіше за канат, що його тягнуть в обидва боки дві команди на змаганнях із перетягування, зіниці автоматично розширюються до максимуму, хоч зараз до окуліста, вуха так само негайно виходять на режим максимальної чутливості, і якщо хтось поруч у долоні плесне – то я підскочу, наче від пострілу над самим вухом.

      Принаймні замолоду саме так себе в лісі серед ночі й почував. А зараз… ні, погана все-таки штука – коефіцієнт емоційного вигорання. І сила ще в руках є, і розум ще не починає всихати, й очі не білі від катаракти, й вуха ще не закладені – а осьдечки вона підкрадається – байдужість і старість, і що тут поробиш?

      А вже ж поробиш!

      Методів боротьби з емоційною старістю багато, але суть одна – не давати собі збайдужіти. Працювати. Не лише руками, але й головою; навіть більше головою, аніж руками. Цікавитися. Новим, старим, потрібним, непотрібним – усім підряд! Аби лише працювали крихітки-нейрончики в мозку, аби не засинали байдуже, бо потім хтось з них прокинеться, а хто й ні. Годувати їх треба – новими враженнями, новими відчуттями, новими діями. Бо зупинка – смерть, як писав один мій знайомий Лев Давидович; і хоча до його народження ще років із сімдесят, але мав, гад, рацію. Принаймні в цьому питанні.

      Може, й ще в якихось питаннях мав, але Йосип Віссаріонич мав дещо замашніше – Меркадера з кригорубом.

      Я посміхнувся. Дивно було думати про розборки людей, у яких навіть діди ще на народилися, а не те що батьки! А от хто порівняно близько – так це Тарас наш Григорович. Цікаво було б познайомитися з батьками, а може, й допомогти чимось…

      Шелеснуло, і хоч-не-хоч, а думки миттю вилетіли з голови. Власне, шелестіло й раніше; хто скаже, що вночі у лісі тихо – плюньте йому у вічі, то він просто не вміє слухати! – але цього разу шелеснуло інакше й з іншого боку.

      З гуральні.

      Там начебто були всі свої, але рука суто машинально перевірила наявність трофейного кинджала за поясом. Обидва були на місці – й кинджал, і пояс. А кому не лежалося? Чи не скелетові Васі?

      Ні. Не йому.

      Відчинились не рипнувши двері, й на чорнім тлі вималювалась ще темніша постать – трохи нижча за Ігоря й тим паче Альберта, натомість кругліша. Та й рухалась значно, значно плавніше. Жіночніше.

      Галя. Не спиться чомусь.

      «Могла б і за мене почергувати, якщо