Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

Читать онлайн.
Название Темна синя вода. Ручай
Автор произведения Радій Радутний
Жанр Историческая фантастика
Серия Темна синя вода
Издательство Историческая фантастика
Год выпуска 2017
isbn 978-966-03-7939-8



Скачать книгу

тріщати платтячка, наливаючись жіночою силою, й хотілося якнайскоріш ту силу випробувати. Не дати – а так, подражнити.

      За результатами того дражніння двоє восьмикласниць були змушені здавати іспити на місяць раніше – скажімо так, із медично-демографічних причин. Одній з них вища освіта не світила у будь-якому випадку, а друга впевнено йшла на золоту медаль і мала плани. Чого їм заманулося так рано в гречку стрибнути, та ще й з наслідками – не уявляю.

      Останній раз, коли я про неї чув, плани вже будували за неї, а вона лише виконувала – видати те, видати се, розписатись і матеріально відповісти за нестачу мікрометрів, а як без нестачі на заводському складі?

      Ніяк.

      Спогад трохи протверезив, і я помітив, що Галя в мікрометрах потреби не мала, бо посунулась ювелірно, якщо тут, звісно, підходить цей термін. Тепер сиділа точнісінько поміж нами й, відповідно, до Ігоря притискалась так само, й відчуття у нього були, мабуть, приблизно такі ж. От з приводу спогадів я достеменно певен не був, бо хтозна, як у них там, в майбутньому. Судячи з тенденцій, що були у мої часи, – то дівчатка мають вагітніти ще у п’ятому класі.

      Якщо, звісно, не надають перевагу також дівчаткам.

      Поки я пірнув у спогади вперемішку з аналізом відстані, на яку посунулась Галя, Ігор зробив вигляд, ніби її руху не помітив й розпочав здалеку:

      – От, Галю, скажи, що ти знаєш про Хмельницького?

      – Ну, що, що… – здвигнула плечима дівчина, і я задивився. Не на плечі. – Богдан Хмельницький, великий гетьман, здійснив споконвічну мрію українського народу про об’єднання з великоросійським. Воював з ляхами. Пам’ятник йому стоїть біля Софії. Гарний пам’ятник. Там ще, кажуть, планували ляха коневі під ноги кинути, але чи то коштів не вистачило, чи з якихось інших причин. Ще… здається, була якась пригода з польською панночкою…

      – Досить, досить, досить, – замахав Ігор руками. – А ти, Юро?

      – Ну, що, що, – здвигнув плечима і я. На відміну від Галі, колихатись у мене було нічому (точніше, дещо було, але від руху плечей не колихалося. Тож ніхто не задивився, і слава богу.)

      – Був такий гетьман. Аристократ, землевласник. Погиркався з сусідом-поляком, поїхав до короля по суд, той його послав. Крез шаблю здобудеш ти право своє, – сказав, чи якось так. Богдан знизав плечима – крез шаблю, то крез шаблю. Здобув. І собі, й людям. Але потім затисли його з трьох боків – московити, поляки й турки. Рипнувся він до одних, других, третіх… вирішив, що краще піти під руку московитів. Не найкраща була думка, я б сказав. Хоча хтозна. Під ляхами було б однозначно гірше, а під турками – хтозна.

      Галя дивилась на мене здивовано. Мабуть, версія трохи відрізнялась від канонічної. А може, її здивувало саме припущення, що можна було податися до турків. Недобре тут до них ставилися, та й не лише тут. В часи мого дитинства ще відголоски лунали, слово «турок» замість «дурень» було. Але то таке. Я підозріло глипнув на Ігоря. Мабуть, його версія тих подій мене також здивує, може, й більше, аніж моя – Галину.

      Але хитрий Ігор почав дуже здалеку, й що тут зробиш? – заслухався навіть я!

      – …і