Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

напружилася.

      – Не злякайся, – неголосно сказав я. – Там у гуральні скелет лежить.

      Рука трохи послабилася – мій жест із залицяльного негайно став чисто дружнім.

      – Угу, – кивнула Галина. – Дякую, що сказав.

      Але руку все ж вивільнила.

      Утім, і попередження виявилось надаремним – бо коли ми увійшли, кістяк вже не зустрічав гостей, а ображено скупчився у куточку, причому скупчився у буквальному розумінні – лежав незграбною купкою. Ногами, мабуть, згрібали. Нижня щелепа відкотилася далеко від черепа, й той перестав видаватися приязним та веселим.

      – Дуже вчасно! – розвернувся до мене Ігор. – А гілок не додумався наламати?

      І перекинув увагу на Галю:

      – Там он Вася лежить, – кивнув у бік ображеного черепа. – Ти його не лякайся, він не кусається…

      Цього разу ламав гілки я, а Галя зробила щось на кшталт віника й перед тим як настилати соснову постіль, навіщось підмела у кімнаті. Нащо – біс його зна. Все одно ж застелили гілками. Мабуть, дурний жіночий інстинкт.

      І, вже тягнучи одразу два оберемки до хатки, я подумав, що інстинкт не дурний, а скоріш навпаки, а дурний дехто інший – бо якби Галя не була зайнята, то Ігорю б здалося неввічливим стояти поруч і мовчати; а отже, їй би довелось слухати, а коли чоловік теревенить, а жінка слухає, то рано чи пізно у чоловіка виникає бажання взяти жінку за руку, а там і за щось інше, а воно їй треба? Зараз – точно не треба. Зараз – мається на увазі, поки не розібралася, хто з нас їй більше підходить, бо на Альберта, здається, претендувати сенсу нема.

      «Дурний» жіночий інстинкт проаналізував ситуацію вмить, а мій розум, досвідчений та аналітичний – лише за кілька хвилин. От і думай, що краще.

      Поки я думав, виявилось, що інші колеги ще досвідченіші та ще аналітичніші, якщо так можна сказати, бо витягнули з кутка столик і почали наводити ревізію «сидорів» – ще тих, захоплених із кінця дев’ятнадцятого століття й свіжозатрофеєних сакв.

      Їжа з майбутнього підмокла під час вимушеного купання, але хліб висох, а салу купання не завадило. Єдине що – дивне відчуття пересмикнуло мене, коли потяг скибку до рота. Дивно було їсти свиню, яка ще не народилася, й закусювати хлібом, зерна якого ще не кидали в землю.

      Лава була також закоротка, на всіх не вистачило б, і за мовчазною згодою усі троє чоловіків стояли.

      Сакви порадували нас також стареньким, добряче сточеним ножиком з дерев’яною ручкою; погризеною ложкою – також з дерева, не з мельхіору ж, кістяним гребінцем – один край рідкий, другий – густий, хоч бліх вичісуй. Власне, чому хоч? Для того, мабуть, і робилося. Радість продовжилася хлібом – точніше, одразу двома: білим і чорним-чорнющим, як наче в житнє борошно взагалі пшеничного не додали; а замість сала – дрібно насіченим м’ясом – солонючим, ніби кальмари до пива. Пива, однак, у саквах не виявилось, а у баклажці одного з прикордонників збереглося лише з півлітра, а може, й менше, кисленької настоянки – біс знає із чого. Вийшло десь по ковтку на рило, Галю рахуючи. Розгулятися така