Название | Темна синя вода. Ручай |
---|---|
Автор произведения | Радій Радутний |
Жанр | Историческая фантастика |
Серия | Темна синя вода |
Издательство | Историческая фантастика |
Год выпуска | 2017 |
isbn | 978-966-03-7939-8 |
– Не злякайся, – неголосно сказав я. – Там у гуральні скелет лежить.
Рука трохи послабилася – мій жест із залицяльного негайно став чисто дружнім.
– Угу, – кивнула Галина. – Дякую, що сказав.
Але руку все ж вивільнила.
Утім, і попередження виявилось надаремним – бо коли ми увійшли, кістяк вже не зустрічав гостей, а ображено скупчився у куточку, причому скупчився у буквальному розумінні – лежав незграбною купкою. Ногами, мабуть, згрібали. Нижня щелепа відкотилася далеко від черепа, й той перестав видаватися приязним та веселим.
– Дуже вчасно! – розвернувся до мене Ігор. – А гілок не додумався наламати?
І перекинув увагу на Галю:
– Там он Вася лежить, – кивнув у бік ображеного черепа. – Ти його не лякайся, він не кусається…
Цього разу ламав гілки я, а Галя зробила щось на кшталт віника й перед тим як настилати соснову постіль, навіщось підмела у кімнаті. Нащо – біс його зна. Все одно ж застелили гілками. Мабуть, дурний жіночий інстинкт.
І, вже тягнучи одразу два оберемки до хатки, я подумав, що інстинкт не дурний, а скоріш навпаки, а дурний дехто інший – бо якби Галя не була зайнята, то Ігорю б здалося неввічливим стояти поруч і мовчати; а отже, їй би довелось слухати, а коли чоловік теревенить, а жінка слухає, то рано чи пізно у чоловіка виникає бажання взяти жінку за руку, а там і за щось інше, а воно їй треба? Зараз – точно не треба. Зараз – мається на увазі, поки не розібралася, хто з нас їй більше підходить, бо на Альберта, здається, претендувати сенсу нема.
«Дурний» жіночий інстинкт проаналізував ситуацію вмить, а мій розум, досвідчений та аналітичний – лише за кілька хвилин. От і думай, що краще.
Поки я думав, виявилось, що інші колеги ще досвідченіші та ще аналітичніші, якщо так можна сказати, бо витягнули з кутка столик і почали наводити ревізію «сидорів» – ще тих, захоплених із кінця дев’ятнадцятого століття й свіжозатрофеєних сакв.
Їжа з майбутнього підмокла під час вимушеного купання, але хліб висох, а салу купання не завадило. Єдине що – дивне відчуття пересмикнуло мене, коли потяг скибку до рота. Дивно було їсти свиню, яка ще не народилася, й закусювати хлібом, зерна якого ще не кидали в землю.
Лава була також закоротка, на всіх не вистачило б, і за мовчазною згодою усі троє чоловіків стояли.
Сакви порадували нас також стареньким, добряче сточеним ножиком з дерев’яною ручкою; погризеною ложкою – також з дерева, не з мельхіору ж, кістяним гребінцем – один край рідкий, другий – густий, хоч бліх вичісуй. Власне, чому хоч? Для того, мабуть, і робилося. Радість продовжилася хлібом – точніше, одразу двома: білим і чорним-чорнющим, як наче в житнє борошно взагалі пшеничного не додали; а замість сала – дрібно насіченим м’ясом – солонючим, ніби кальмари до пива. Пива, однак, у саквах не виявилось, а у баклажці одного з прикордонників збереглося лише з півлітра, а може, й менше, кисленької настоянки – біс знає із чого. Вийшло десь по ковтку на рило, Галю рахуючи. Розгулятися така