Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

ціною й зручністю у використанні. Ціна в даному випадку складається з витрат часу та поту, але це, я вам скажу, такий самий ресурс, як і гроші в кишені.

      І замаскована непогано – поки на галявину не випхаєшся, то й не побачиш, а «юнкерсів», вертольотів та безпілотників тут нема.

      Альберт задер руку – ми негайно завмерли, Ігорю знову не пощастило – ногу опустити не встиг, але чекати довелося недовго. Ватажок тицьнув, підняв два пальці, один опустив, тицьнув рукою ліворуч. Задер другого, тицьнув праворуч.

      Система жестів трохи відрізнялася від тих, що були в ходу за моїх часів, але тут і дурень би зрозумів.

      Ліворуч ковзнув Ігор, передавши коней Галині, а праворуч обережно покрався я.

      Споруда не мала вікон, натомість понад самим дахом із дранки мала неширокі щілини, як наче вентиляційні отвори… втім, чому «наче»? Вентиляція і є. Самогонна справа – вона така: вимагає й притоку свіжого повітря, й відтоку смердючого. Не здивуюсь, якщо й димар виведено через мертве дерево, як через півтора століття робили бійці УПА в Карпатах. А може, й ні. Може, полінувалися.

      Виявилось, що ні. Не зробили ані хитру витяжку крізь порожній стовбур, ані навіть звичайного димаря з асбестової тру… тьху! Звідкіля тут асбесту взятися?

      Може, з цегли? Та й з цеглою хтозна, як тут. І питання транспорту, знову ж таки.

      У будь-якому випадку, димаря не було. Лише вентиляційні щілини, й з жодної з них не курілося.

      Прокрадаючись навколо хатинки, я краєм ока скидав на Ігоря. Той ішов так само тихенько, плавними рухами й так само поглядав на мене – ну просто як дівчина з Ясем у білоруській пісні, тільки без жита й без конюшини.

      Двері були напівпрочинені й дивилися в ліс, але командувати: «Хатинко-хатинко, розвернись до мене передом, а до лісу задом» чомусь не хотілося. Розумно збудовано, хай стоїть, як стоїть. Якщо раптом хтось випнеться на галявинку, то крізь двері є шанс дременути у ліс.

      Здавалося б, цілком очевидна справа, але бачив я колись один дивний радянський бункер. Досить солідний. Не підземний лабіринт, як у Білогородці, але й не просто бронековпак. Напівпідземний, цегляний, з трьома амбразурами, невеличким підземним ходом й броньованими дверима… які дивилися просто на степ, хоча з протилежного боку розташувався чималий ярок й переліски. Був би конспірологом – подумав би, що то навмисне зробили, аби червоноармійці не могли здатися, але гадаю, що насправді то просто інженер-проектувальник дурний трапився. Узяв типовий проект й типово розташував, літера в літеру по інструкції. Бо якщо раптом зробить щось не так, як то вказують керівні документи, то хто винен? Він. А якщо все так, а вхід дивиться просто на супротивника, то хто винен? Той, хто складав керівні документи. А баби ще понароджують.

      Ось вона, мабуть, чи не найзначніша причина з великого списку пояснень шоку початку війни – повністю відбита ініціатива. Зробиш хоч трохи по-своєму – вилають, знімуть або й розстріляють; зробиш гірше, але за вказівкою – або нічого не буде, або ще й підвищать за виконавчу дисципліну. Тож нащо напружуватись?

      Хоча