Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

можна було легко передбачити. А от погодитися з ними декому було важче, й дворяни виступили за децентралізацію та федеративний устрій, а потім взагалі створили маленьку окрему республіку. Юрію, тобі це нічого не нагадує?

      Мені нагадувало. Можна було й не тицяти носом.

      – Потім одна сусідня держава підняла гарну тему про віротерпимість і толерантність до релігійних меншин. Мовляв, утискують їх, дискримінують… Галю, дискримінують – це один чорт, що утискують, тільки по-науковому. Релігійні меншини зраділи й викотили список претензій. Здається, навіть маршем пройшли, чи то пак, хресним ходом. Поляки, як усі нормальні люди, почали розбиратися між собою – хто за терпимість, хто проти, й поки вони розбиралися, сусідні держави по шматочку собі відхапали. По великому такому шматочку. Отака вийшла толерантність.

      – Як це – відхапали? – не зрозумів я. – Як можна в держави відхапати? Це ж війна. Мали б опиратись.

      – Опирались, аякже, – закивав Ігор. – Гарнізони фортець опирались. Кожна окремо.

      – А міжнародна спільнота як?

      – Англія та Франція висловили глибоке занепокоєння…

      – Тьху, чорт…

      Галя, мабуть, не зрозуміла, чому я вилаявся, та пояснювати довго було. Хоча, звісно, приємно було знати, що у вісімнадцятому столітті Росія наступала на Польщу, а у двадцять першому вже значно східніше – на Україну. Цікаво, як там у двадцять третьому? На Кубань чи на Республіку Уралію? Треба буде спитати.

      – Тим часом росіяни захопили Варшаву, копняками зігнали сенаторів на сейм й висунули пропозицію підписати угоду про нові кордони.

      – І що, – знову не втерпів я. – Підписали?

      І, здогадуючись про відповідь, коротко охарактеризував підписантів.

      – Ну, не одразу, – заступився за братів-поляків Ігор. – Подискутували трохи. Був там один палкий діяч, чудив, як міг. Спочатку вихопив жезл спікера, кричав: «Я тут спікер!». Його побили, жезл відібрали. Один тамтешній зрадник запропонував йому хабаря, щоб припинив. Він запропонував вдвічі більшого хабаря, аби зрадник не зраджував. Закликав протестувати проти окупації. Не послухали, проголосували, встали та пішли. Тоді він спробував заблокувати…

      – Трибуну?

      – Ні, ще цікавіше. Двері. Ліг і кричав: «Топчіть мене, не топчіть державу!»

      – І як?

      – Ну, як, як… потоптали й пройшли.

      – І що, стерпів? Нікого на герць шляхетський не викликав? Щось нехарактерна поведінка, як для поляка.

      – Він був не поляк, – раптом озвалась Галя. – Литвин він був. Рейтан на прізвище, чи якось так.

      – Е-е-е… литовець?

      – Білорус, – переклав Ігор. – Галю, звідки знаєш?

      – Та, – махнула вона рукою. – Десь чула.

      Явно збрехала, але з тим я вирішив розібратися потім, бо історія ставала все цікавішою й цікавішою. І зовсім не схожою на ту, що мені розповідали в радянській школі.

      Хай йому чорт, таке я б запам’ятав!

      Таке варто було вивчати в молодших класах, повторювати у середніх, ще раз повторювати у випускних, пару разів на семестр