Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

і навіть більше – збунтувалися запорожці.

      – …перти військовою силою проти Січі Виговський не ризикнув і влаштував запоріжцям блокаду. Як і блокада з моїх часів, та вдарила не зовсім по тих, по кому планувалося – не так по Січі, як по славному місту Полтаві та навколишніх фермерах, чи як там вони тоді називались. Бо не стало кому продавати збіжжя. У мої часи проблему з блокадою вдалося розрулити більш-менш мирно, але раніше українці були рішучіші, й Полтава повстала. Але Виговський гукнув татарів і Полтаву спалив.

      – Все це, звичайно, цікаво…

      Мені й справді було цікаво, але, по-перше, неприємно було дивитися, як Галя заслухалась, а по-друге, лекція про нинішні часи була б доречнішою.

      Я так і сказав. Про доречність, звісно, а не про Галю. Втім, не маю жодного сумніву, що перша причина мого незадоволення також ні для кого не лишилася таємницею. Але нехай їм. Друга нагальніша.

      – Можна й про нинішні, – знизав плечима Ігор. – З чого починати?

      – Ab ovo, – хизонувся і я. – Цебто, з яйця.

      Хизування пройшло надаремно, Галя лише розгублено кліпнула. А от Ігор негайно промашкою скористався.

      – Це латинська приказка така, – пояснив він, випадково підсовуючись ближче до Галі – типу, щоб краще чула. Означає «з самого початку». Римляни починали обід з яєць, от і вигадали… Але то таке. Що ж, почнемо з самого початку.

      Він замислився, підібрав паличку, покопирсався нею в купі прілого листя. Звідти вискочило кілька жучків, а великого нічого не вискочило. Хіба щось велике мешкатиме в купі старого листя? Хіба щось велике дасть просто так зруйнувати своє житло?

      – Десять років тому було розігнано Запорізьку Січ, – нарешті, розпочав Ігор. – Московитське військо під командуванням сербів Текеллі та Чорби оточили Січ й пальнули з гармати. Не по Січі, а в повітря. Щоб розбудити. Бо серед козаків з дисципліною було традиційно не все гаразд, і на чатах ніхто не стояв. Запорожці не зробили у відповідь жодного пострілу.

      – А могли? – не втримався я, бо якось не вірилось. Ну нехай Січ – не армія, нехай лише великий добробат, але все-таки. Хоч якесь командування бути повинне. Хай не справжній полковник, а лише авантюрист у балаклаві, та навіть він мав би прослідкувати.

      – Могли, – кивнув Ігор. – Прецедент був. За сотню років до того на Січ прокрався турецький спецназ. Всередину прокрався, цебто, зняли вартових, подолали першу лінію укріплень й оточили казарми…

      – І що?

      – А що? – Ігор знизав плечима. – Козаки зберігали режим тиші, підпустили на коротку дистанцію й раптовим артналітом знищили основні сили. В результаті спецназ поніс великі втрати людської сили, а головне – було виведено з ладу командування й втрачено управління. Супротивник був змушений відкотитись на перегрупування…

      Історія була підозріло знайома, але, здається, я чув її трохи в іншій термінології. Здається, артналіт було вчинено прямо з куренів, й він був імпровізацією, а не хитрим планом. Та й з приводу вартових я сумнівався, але нехай.

      – …так що могли. Але чи злякались,