Лютеція. Юрій Винничук

мене, вивівши з задуми:

      – Поясни свому колєґові, що я динамо.

      – Мохо, вона динамо, – слухняно переказую я.

      – Та я зрозумів, – киває Мохо і звертається до Уляни: – А можна з вами потанцювати?

      Уляна не проти, і вони відчалюють. Цей чемний ввічливий Мохо, який за відмову танцювати років за шість виллє на дівчину пляшку горілки. І можна вважати, що їй ще пофортунить, бо історія могла б завершитися не настільки бадьоро. Тим часом Ромко помітив і нас, і Уляну, і не знайшов нічого кращого, як тихенько вшитися з ресторану.

      – От мудак, – зітхнула Ліля. – З ним хіба не завжди так?

      – Завжди…

      – Ну, от… – вона нахилилася до мене і заговорила якомога голосніше, намагаючись пробитися крізь агресивну музику: – А тепер що? Що будеш з нею робити?

      Я стенув плечима. Вона засміялася:

      – А раптом це твоя доля?

      – Ти вже це казала. Дай спокій.

      Мохо повернувся без Уляни, вона пішла в туалет.

      – І ця динамо, – зітхнув Мохо. – Де ти їх понабирав? Піду пошукаю щось путнє…

      2

      Коли ми повертаємося додому, Уляна тримає мене під руку, її трішки заносить. Ліля пішла додому сама. Я стелю Уляні в другій кімнаті, втомлено падаю на канапу й натягую ковдру на ніс. Вона хвилю вовтузиться, сопе, врешті шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-під ковдри, вмощуюся біля неї, вона лежить боком, спиною до мене, і я притуляюсь до її теплого тіла, з приємністю відчуваючи її голі ноги своїми, а притулившись до її сідниць, я вже не можу контролювати себе і злегенька натискаю, вона не реагує, але коли кладу руку на перса, вона її відсмикує.

      – Перестань.

      – Як то перестань? Сама ж покликала.

      – Покликала полежати.

      – По-ле-жа-ти?

      Я встаю і йду до своєї канапи, мене зморює сон, і ліньки сперечатися. За хвилю вона шепче:

      – Я ще дівчина.

      – Ну, ми могли б…

      – Могли б… – шепоче вона ледь чутно, і я ще якусь хвилю наслухаю.

      – І що? – не витримую.

      – Нічого… – голос її глухне. – Ти все зіпсував. Спи…

      Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся під ковдру, і мене починає долати дрімота, а потім накочується той сон, той самий сон, який сниться хоч і не щоночі, але доволі часто, та, на жаль, раптово обривається, залишаючи по собі солодкий смуток незвіданого. Цей сон з’являється в різних відтинках окремого сну, розбитого на різні сюжети, він може бути на початку, а може – і в кінці. Але й він сам складається з кількох різних клаптиків, які я пізніше, прокинувшись, намагаюся зшити докупи, мені дуже хочеться довідатися, що там далі, але сни розкриваються не повністю, вони переливаються з одного в другий, змінюють течію, плутаються, мовби намагаються приховати щось особливо важливе, щось, до чого я повинен дістатися самотужки і зі значно більшими зусиллями, демонструючи мені при цьому лише окремі епізоди.

      Спочатку я бачу