Лютеція. Юрій Винничук

ви про Ромка уже все знаєте, то мушу сказати, що ресторанне життя входить у сферу нашого способу заробляння грошей. Ми купуємо в поляків джинси, здаємо знайомим барменам чи офіціантам, а вони перепродують далі. За день можна заробити на тижневе прожиття. Для мене, як… – тут я затнувся перед тим як вжити визначення «літератор», бо я був ніким, і звати мене було ніяк. Тому завершив речення інакше: – …як для людини, яка вивчає життя, ресторан – одна зі складових цієї науки.

      Повернулася Ліля з радісною усмішкою, кинувши на півдорозі свого підпилого бухгалтера, але не сіла за стіл, а попрямувала до кльозету, там вона випотрошить гаманець і позбудеться його.

      – І Лілі таке життя подобається? – провела її поглядом Уляна.

      – Ліля пливе за течією.

      – Вона теж вивчає життя?

      – Звичайно. І вам раджу.

      Я їй налив повний келих. Вона надпила й похитала головою.

      – О ні, це не для мене. Якщо я поступлю, то Ромка покину, – сказала зі смутком.

      – Навіщо ви мені це розповідаєте?

      – О, ви, напевно, подумали, що я побачила в вас рідну душу? Вибачаюсь… Це не так. Просто хотілося це озвучити. Будь-кому… Без різниці.

      – То ваша справа. Я Ромкові не передам.

      – Про мене – можете й передати, – вона помітно захмеліла. – Я хочу добитися чогось важливого в житті… а фарц… це так… це так низько…

      Вона почала мене нудити. Ліля хляпнула за стіл, саме коли офіціант приніс закуску.

      – А що у вас на гаряче? – стріпнула вона бадьоро головою.

      Офіціант відразу теж збадьорився і став перераховувати страви, Ліля, не питаючи нас, замовила відбивні з картоплею й салати. Я потягнув Уляну танцювати, вона пішла без особливого ентузіазму, але в танці повісилася на мене й ліниво гойдалася. Зазвичай я в танці притуляюся якомога тісніше, вустами торкаюся вушка, занурюю носа у волосся, але цього разу я вів себе чемно.

      У наш час, танцюючи з дівчиною і поклавши їй руку на талію, ви не відчуєте під пальцями нічого зайвого, окрім самої талії. Аби намацати край майточок чи колгот, доведеться опустити руку трохи нижче, ледь не на саму сідничку. А за моєї молодості на талії чітко відбивалися контури пояса для панчіх і груба гумка майток. Майточки Уляни були наші, совєцькі. І як це Ромчик ще не обдарував її імпортними майтульками? А-а, він же ж вдає художника. Ба й справді – звідки в художника імпортна білизна? Права рука намацала на спині бюстгальтер. Та сама картина: савєцкій ширпотреб. Але під тим усім пашіло молоде й гаряче тіло, і це було найважливіше, це було те, що відчуваєш уже на всю повноту свого організму, особливо коли тобі в груди втискаються пругкі перса. Я намагався упіймати її погляд і прочитати щось, що мені підкаже мої наступні дії, але вона відводила очі, вдаючи, що перебуває не тут, а десь далеко на хвилях музики, раптом вона стрепенулася і:

      – Ось він!

      – Хто?

      – Ромчик!

      Я озирнувся – поміж танцюючих пар крутився й Ромчик зі своєю кралею.

      – Брехун! – прошипіла Уляна і, з роздратуванням вивільнившись із моїх обіймів, повернулася до нашого столу.

      Ромчик нас не помітив, він весь із