Лютеція. Юрій Винничук

спурхували з-під ніг, а зараз – сама бачиш.

      – Та ну, все одно класно. Колись я приїду до тебе, і ти мені почитаєш, що ти там шкрябаєш, – вона кивнула на друкарську машинку.

      – Та ні, я на машинці лише статті для заробітку друкую та переклади. Пишу я від руки. Старим дідівським способом.

      – Може, ще гусячим пером?

      – Отут я пішов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальці бувають, як у школі, у чорнилі.

      – Тут класно. Але я б так жити на відлюдді не змогла. Моя душа рвалася б у центр.

      – Ну, звісно, у тебе надто вузька спеціалізація. Тут не розженешся.

      – Тю! Ти думаєш, я все життя збираюся цим займатися? Ні, коли я вийду заміж за мрію моїх дівочих снів, то стану добропорядною господинею. По суботах – порядки, по неділях – пироги. Раз на два тижні – солодкий пляцок. Раз на місяць – мінет. – Вона затягнулася і окинула оком вітальню. – Тут кіт не валявся триста років. – Потім підійшла до шафи, відчинила й похитала головою. – У тебе лише один костюм? Один-єдиний?

      – Я його й так не ношу.

      Після цього вона сіла на канапу й мрійливо задивилася на стелю з червоною плямою.

      – А це що за фігня?

      – Червоне шампанське невдало розкоркував.

      – Ну ти даєш! І скільки часу минуло?

      – Та то вже з рік.

      – Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.

      – Та ти тільки розґведзяєш.

      – Не переживай, гірше не буде. Налий у відро горня води і всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?

      – Нє, уже виходжу.

      – От і добре, бо нам лазничку треба.

      Уляна випливла в халаті і з рушником на голові та зникла у своєму покої. Я зробив, як просила Ліля, а вона намочила швабру у відрі, вилізла на журнальний столик й стала змивати пляму від вина. Я сидів на канапі й дивився на її дупцю в польських майточках.

      – Я знаю, куди ти дивишся, – сказала вона, – але краще б ти дивився сюди. І постав відро біля мене.

      Вона ще кілька разів умочила швабру, потерла, і пляма з брудно-червоної перетворилася на блідо-рожеву, а коли я поміняв воду, то за хвилю пляма зникла, хоча те місце, де вона перед тим була, усе ще вирізнялося. Ліля впала біля мене на канапу й сказала:

      – Пфу… Ну, в принципі, більшого я зробити не могла.

      – Ти й так зробила багацько.

      – То наливай. Чого сачкуєш?

      Уляна приєдналася до нас, і ми швидко докінчили пляшку, я запропонував поїхати в ресторан. На мій подив, Уляна ані разу не згадала про Ромка. Мені було по цимбалах, я його теж не згадував. Уляна вбралася в обтислі джинси й таку ж обтислу блузку, тут було на що подивитися і без багатозначних Лілиних підморгувань. У ресторані ми сіли за столик, замовили шампанське, і Ліля окинула своїм фаховим оком залу. Музика ще не грала, ніхто не танцював, але столики поволі заповнювалися. Ліля вийняла косметичку й підмалювала вуста. Уляна пильно за нею стежила. Я теж. Бо малювання вуст було тільки відволікаючим маневром, насправді Ліля в люстерко обстежувала все надовкіл.

      – Ви часто тут буваєте? – запитала Уляна.

      – Ну, ми, художники… – почав було я.

      – Облиште, –