Лютеція. Юрій Винничук

піду, то все життя мене буде переслідувати думка, що там моргала до мене моя зоря. А ще… ще в мене є розбите серце… десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж є, розбите й не раз. Але я не шкодую, навпаки – відчуваю неймовірну вдячність тим, хто його розбивав, бо розбите серце – неймовірний дар, який дає потужну наснагу, спонукає вилити свої смутки на папір, компенсувати у творчості всі життєві незгоди… Розбите серце – це Келих Ґрааля, який повертає сторицею влиті в нього кров і сльози, це скарбниця, з якої можна черпати все життя, а серце без таємниць – порожня книжка. Тому плач, ридай, сумуй, страждай, а без цього все намарне, без болю нема саторі. І ось вони, розбивачки сердець, ось вони тут, переді мною в папці, я їм дарую вічність із вдячності за їхні вчинки, бо, заплющивши очі й уявивши собі, що мене чекало б, якби котрась із них подарувала мені своє палке й вірне кохання, я відчуваю глибоку полегкість. Доля мудро розставила все на моєму шляху, навчила бути твердошкірим і незворушним, делікатно копаючи в дупу, коли я зволікав, або стримуючи, коли надто кудись виривався. Бо кожна хвилина нашого життя має свої особливі невідкладні потреби й бажання, які приходять на зміну колишнім, часто їх перекреслюють, змітають, що й гадки по них не залишається, а ми простуємо далі, змагаючись з усе новими й новими бажаннями і потребами, щиро прагнемо здобути щось, а щойно, коли здобудемо, нарешті замислюємося, навіщо воно нам, і так без кінця. І те, чого прагнув учора, уже не потребуєш сьогодні, а завтра ще й дивуєшся – як же я міг цього прагнути? Навіщо воно мені?

      3

      Наступного ранку після нашої цнотливої ночівлі Ромко з’явився з великим букетом троянд, Уляна розтанула, вони помирилися, і він, на мою неприховану втіху, забрав її до себе. Перед тим вивів мене на подвір’я і запитав, чи між нами щось було.

      – А що могло бути? – запитав я.

      – І то правда, – погодився він.

      А що було б, якби було? Учора я її прагнув, а сьогодні з полегшенням цілую в щічку і кажу «Чао». Та їй, мабуть, теж легше від того, принаймні вона всміхнулася до мене й підморгнула, Ромко здивовано блиснув очима й злегка нахмурився. Потім буде її колупати, але то вже не моя справа.

      – Тобі треба дівку з хатою, – каже стрийко Зеньо, опускаючи мене з хмар на грішну землю. – І тоді ти герой. Можеш усіх послати. Дівка з хатою – це чудовий вихід. Хо-хо! Я тобі підшукаю якусь партію.

      Женитися? Ще раз? Ні, ні, я хочу назад у той сон. Лютеція кудись мене мала повести… я хочу туди… Я поглянув на стіну й стелю, яку розмалював хитросплетінням зелених гілок, а в гущавині листя й білих квітів зашифрував імена своїх дівчат, котрі, якщо добре не приглянутися, скидаються на галузки чи павутину. Потім, коли котрась приходить до мене, я показую її ім’я, і вона обнімає мене з вдячністю, вірячи, що там лише вона, єдина і найдорожча. Ніхто ще її таким робом не увічнював.

      Розділ четвертий

      1987. Брюховичі – Львів

      1

      Чесно