Справа «Про страчений одяг». Борис Крамер

інакше… Ти, Михайле, перебери й посортуй їх!.. Що з якою було… Та й сам побачиш!..

      – Не знаєш ти мужиків!.. Бувають такі, що гірше примхливої тітки, – не підтримав її характеристик Артем. – Не збивай нас з праведного путі!..

      – Винятки підкреслюють типаж, – глибокодумно вторила йому дружина. – Борщ теж може не вдатися. Але від того не перестаєш розуміти, у чому його смак… Чую почерк жінки та й годі!.. Відьми, як ти кажеш!.. З початковим замахом!.. Ще не досвідченої…

      – Упіймав, Михайле?.. Ти ще в фаворі!.. Жінки за тобою табунами бігають та на борщі пересоленому гадають, – порадував напарника саркастичний Нагорняк. – Тримай форму!.. Полковник он двадцять один раз на турніку підтягується… І тебе ганяє з решетом по воду.

      – Годі буде!.. А то я вже злякався, – зворухнувся нарешті опер і поклав шелестливий кітель на стіл. – Загралися тут… Як кошенята!..

      – Хто б нам прочитав те злісне послання?.. – питально звернувся Артем до молодої дружини. – Воно щось значить, правда?.. Знаєш таких умільців у Грушці?..

      – Ну… Бабок багато, але толку з них мало, – задумалась Пашка. – Заробляють на хліб з маслом… Або з нудьги. А от щоб… масштабно… по-ворожбитському… по-відьомському… То тільки Ликера Бунька. Вона у нас на весь край… перша відьма. Баба Яга. Біля воріт хрестяться… Бо може… пристати… на мітлі слідом прилетіти!..

      – Ой, злякався! – війнув бензиновими випарами по кафе напарник. – А мітлою по сраці?..

      – Де живе ця Ликера Бунька?.. – Артем знічев’я погодився, бо треба таки кудись іти, щось діяти, для такої дивної справи підійде й Баба Яга, на сміх курям, якщо інших варіантів катма.

      – На Вільховецькому хуторі. За Грушкою… Щось мені, хлопці, за вас… тривожно, – співчутливо похитала головою Паша. – Самі пхаєте свої шиї…

      – Не бійся!.. Прорвемось!.. – звівся рішучий Нагорняк. – Поїхали, бо чари засохнуть!.. Прилипнуть!.. Потім не відірвеш…

      – А як же пиво?.. – невдоволено встав за ним напарник.

      – От знімемо порчу з тебе… полковникову… Тоді й вип’єш, – відбив йому смак друзяка.

      Листопад повівав останнім теплим вітерцем понад садами й городами та зблискував різкими променями у Синиці, немов у ріці купалась золота рибка й губила луску. Пахло спаленим картопляним бадиллям і стиглими яблуками. Над степом перекочувалось маревними хвилями третє або й четверте бабине літо. У синій полотнині неба пропливали гачки диких гусей, які час від часу пікірували на перепочинок до золотої рибки. Над Садгорою білів денний місяць, якому чогось не сиділось за обрієм у темряві, і він згори позирав на гусей, що талапали й орали плесо гальмівним шляхом розставлених лап. Артем з Михайлом покушпелили пепелацом з гравіцапою центральною вулицею Грушки, повз гармату-сорокоп’ятку, що давно розучилася стріляти, повз кагатне поле, на якому зійшлися груди в груди Ковтунів зять з химерним прізвищем Твердигост, який притягнув на цукроварню данських інвесторів, і загарбливий базарник Руслан Бирка з непоборною думкою, що він хазяїн міста, бо може все продати й купити, майстер на всі руки