Справа «Про страчений одяг». Борис Крамер

Читать онлайн.
Название Справа «Про страчений одяг»
Автор произведения Борис Крамер
Жанр Современные детективы
Серия
Издательство Современные детективы
Год выпуска 0
isbn 9781387773619



Скачать книгу

боротьби з корупцією, наче та корупція сама зазирає у вікна та закликає: «упіймай мене», а вони лінуються хапнути її, бо нема як, треба звіти та інформаційні довідки писати – святився б гурток, якби не чортова з’їжа. Насамкінець прокурор вичавив із себе звичне: хоп-хоп-хоп, алюр три хрести – і відпустив з очей геть.

      Артем Нагорняк тільки сів до паперів, тоскно зітхаючи, бо писати звіти – це кара Божа, краще від підлоги віджиматись; як у двері зазирнула секретарка Мар’яна і проспівала голосом Робертіно Лоретті:

      – Яма-а-айка!..

      Щуплява дівчина сьогодні була у повній бойовій готовності – кольорова блузка й обвислі штани, що тісно приставали на худих сідничках, губи хижо червоніли помадою. Вона ніколи не хандрить, не падає духом, не розпускає нюні, тримає ніс за вітром і завжди вгадує бажання й порухи начальства. Прямо природжена сторожа з передбанника.

      – Ти чого така розбитна?.. – підморгнув до неї слідчий. – Хтось заміж покликав?..

      – Іди!.. Там тебе полковник Ковтун чекає, – злорадно повідомила секретарка. – Гуде, як літак у небі!..

      – Де чекає? – удав дурного Нагорняк.

      У них із начальником міліції взаємна антипатія: зі старого пса завжди скачуть навсібіч кусючі блохи.

      – В Олексія сидить!.. І матюкається!.. – округлила відретушовані очі Мар’яна. – Вуха в’януть…

      – А ти не притуляй їх до дверей, – порадив співчутливо Артем.

      У кабінеті Піонтковського набурмосений, не від світу цього, Микола Іванович смикав себе за прокуреного вуса, стукав порожньою люлькою по столу, ніби генералісимус перед вирішальним боєм, над ним нависав стурбований прокурор – обидва розглядали порізаний, порваний, посічений, потятий, покроєний, пошматований ножицями чи вовчими зубами – на дрібну ялинку – полковничий кітель із погонами. Слідчий і собі мовчки витріщився на те дрантя.

      – Які люди!.. І без охорони!.. – вигукнув Артем до полковника замість вітання. – Над чим лоби морщимо?..

      – А ти що думав?.. В окремі… екзотичні… місця начальство пішки ходить, – не поліз за словом у кишеню гість.

      – Агій!.. Миколо Івановичу, притримайте язика! – обірвав їхнє дружнє смикання за барки районний прокурор. – Як тільки бачу вас удвох, так зразу в мене… алергія починається!.. Що це за звичка така?..

      – Хм… Я його, нахабного… – спробував щось відповісти полковник, але прокурор обірвав:

      – Ближче до тіла!.. Чи то пак, до вашого френчу…

      – Гаразд… Отака, друзі, лиха оказія! – розправив перед собою порізаний френч начальник міліції. – Без вашої підтримки задачку не розв’язати… Щоб йому руки покорчило!.. Щоб йому ні дна, ні покришки!..

      – Коханка помстилася?.. – тямуще кивнув на знищений мундир молодий слідчий.

      – Не вправляйся!.. Ловелас хрінів!.. – гаркнув полковник і блиснув золотим зубом. – Мої коханки… якщо й були… давно вже… кваліфікацію… втратили. Тут якась інша біда ножицями попрацювала… Щоб її на вітряки понесло!..

      – Розкажіть до ладу, – районний прокурор сів у робоче крісло.

      – Та ж кажу!.. – неслухняно настовбурчив руді вуса начальник міліції. – Удосвіта відчинив двері – і до турніка!..

      – Овва!.. Ви на турніку займаєтесь?.. – здивовано перебив Артем.

      – А ти що думав?.. Мішком висю?.. Вишу?.. – порадував прокурорських своєю формою Микола Іванович. – Двадцять один раз підтягуюсь!.. Потім підтюпцем округ подвір’я… Щоб люди не глипали.

      – Казали ж: усе, хлопці, за посаду не тримаюся, – нагадав Артем давню клятву полковника зцідити у знайомого ескулапа собачу кров і піти у відставку. – Іду на заслужений!..

      – А до чого тут посада?.. – Ковтун позирнув на слідчого, як на недолугого хлопчака. – У здоровому тілі…

      – … мертві бджоли не гудуть, – буркнув казна-що Олексій Олексійович і нетерпляче підігнав. – Агій!.. Не можете ви без… гризні. Ближче до теми!..

      – Ну от… Підтягнувся й біжу доріжкою, – продовжив оповідь спортивний начальник міліції. – Дивлюся… Біля хвіртки лежить… Порізаний… Зранений… Увесь у дірах… Кітель із погонами. Якась нечиста підкинула!.. Щоб їй руки покоробило!..

      – Це ваш мундир?.. – запитав Нагорняк.

      – Ні! Не мій!.. Мої усі на місці!.. Перевірив!.. А цей підсунули, – хмуро поглянув на знищений френч міліційний гість.

      – Ну то в сміттярку його – та й годі! – безапеляційно порадив молодий слідчий, відчуваючи, що цей менінгіт потятий двоє начальників хочуть перекинути на нього – робити йому нічого, нехай досліджує, хто познущався з честі мундира гонорового полковника: старий собацюра відпустив з прив’язі уяву, а вона й розгулялась від шалу.

      – Так не піде!.. – не погодився затятий Микола Іванович. – Треба найти!.. Щоб здачі дати!.. Нема чого!.. Знущатись. Я ж не який-небудь… Сірячина… А начальник міліції! Державний чоловік. І сприймаю такі жести як замах… на авторитет. На життя!.. Не менше…

      – Чого не доручите своїм?.. Михайлові Чорному?.. – усе намагався відкараскатись від нежданого слідства прокурорський