Справа «Про страчений одяг». Борис Крамер

стріпнула поділ, немовби щойно квасолю лущила. – Голька Середа приносила штани порізані… Ну… Голька Середа, глуха, як дуплява верба… Коло греблі сидить. Не знаєте?.. У неї чоловік крамницю тримав. «Сад-город» називалась… Підкинули йому потяті штани. Так-о на криницю… Уже через тиждень пішов на той світ. А Голька прибігла після похорону: подивись, каже, що це значить… Нагадалась!..

      – Коли це було? – сотав з неї корисну інформацію Нагорняк.

      – Десь так… Дайте пригадати!.. Після Спаса… На початку осені, – прихильно, як благодійниця, яка обдарувала нерозумних дітей, поглянула на них суха дубова дошка у платті й кофтині. – Та я вже не могла помогти… Тут-о помогла. Нехай той чоловік, який вас прислав, не хвилюється… Йому нічого не загрожує. Ну… Хіба що може захворіти. Коли в голову багато візьме… Або трохи постраждає…

      – Хто це?.. Чи що це?.. Такі діла витворяє?.. – прокурорський слідчий крутився навколо здобичі й не міг її винюхати.

      – Там чотири руки. Чорні… Темні… Одна ножицями крає, – зазирнула кудись у себе, як у глечик з довгою шиєю, стара ворожка. – Другий розносить…

      – І що?.. Це може вбити?.. – не повірив у такий розклад Михайло Чорний. – Убити може?..

      – Людина бере собі в душу… м’яку й незахищену… й починає переживати, – пояснила механізм дії напусту й химороди Ликера Бунька. – Пускає усередину лихого, який точить сили… П’є кров та збиває з пуття. Робить помилки, зашпортується… Мічена й проклята людина сама себе згинає й зі світу зводить. Рано чи пізно…