Справа «Про страчений одяг». Борис Крамер

Цікаво, – протягнув слідчий і мовив поза плечі: – Мар’яно, у тебе нема часом мішка для сміття?..

      Секретарка вмить зникла у дверях і десь звідти, з приймальні, гигикнула, неначе її полоскотали за вухом: ото проказа, за всім стежить, усе встигає помітити й почути, відфільтрувати й доповісти Олексієві.

      – Подаруночок від Ковтуна?.. Нема куди сховати?.. А ти прив’яжи дві палиці навхрест і носи над собою!.. – порадила, не висовуючись, гарпія.

      – Я тебе щось спитав!.. – не піддався на той насміх Нагорняк.

      – Є!.. Ось візьми!.. – вискочила на коридор відретушована й готова до подвигів Мар’яна. – Для себе берегла… Бо в того… папери… плодяться, як миші. Не встигаю збирати!..

      Артем мовчки взяв целофан, увіпхав усередину потятий кітель, скрутив і кинув Михайлові, мовляв, носи, твоє, фірмове, добро, а воно йому сто років у базарний день не потрібне.

      – Пішли, тут і так нема що ловити, мундир сам про себе багато не розкаже, – буркнув напарникові й поскакав донизу мармуровими сходами.

      – І куди ми з ним підемо? – розгублено потупцював за ним друг.

      – Лікувати… грижу полковникові, – спинився біля побитого часом «опеля» – пепелаца з гравіцапою, як він називав авто, прокурорський слідчий. – Може, у вашій реформі й увесь смисл?.. Старе порізати й на сміття?.. Тепер ти, полковнику, нуль без палички!.. І форма твоя нуль. І влада твоя пройшла… І життя твоє перекреслене… В пусту!..

      – Так усе просто?.. – не дотягував до мінорних глибин Ковтунової трагедії опер. – Саме розсмокчеться?..

      – А як не розсмокчеться?.. А як з ним щось станеться?.. – не дав заспокоїтись Нагорняк. – Волосся під носом будеш смикати!.. Щось він там говорив про персональних ворогів!.. Руслан Бирка з базару, Степан Паращук з аптеки… Як думаєш, вони могли дідові мундира порізати?.. На знак подяки?..

      – Думати шкідливо, – по-простому відповів напарник. – Думалка зношується… Треба перевірити, та й по всьому!..

      – От тобі й перше завдання!.. Перевір, щоб я не смикався!.. Сідай, поїхали!.. – скомандував Артем.

      Їхали недалеко – у кафе «На горбку», до Паші. Щойно зранку вона нагодувала Артема, аж ремінь почав тиснути – у Мушки культ їжі, вона за першої ж нагоди тицяє тими стравами Нагорнякові перед ситими очима: інша вередувала б, бо на роботі кухня, вдома плита, від тих кулінарних запахів голова паморочиться, нюх орієнтири втрачає, багатьом жінкам хочеться втекти та й збунтуватись, а Паша дістала смак у чаклуванні, наче у карусель вскочила – удень годує, а вночі випиває, вимотує, висмоктує, вихлебтує, висушує всі чоловічі хмільні сили, ключі й бездонні керниці, літає з ним попід хмари. Такий у них удався тандем, і обом від того було добре…

      – О!.. Давно не бачились!.. – війнула перед ними коротеньким халатиком зграбна Мушка. – Зголодніли?..

      – І не подумай!.. – зразу відмів її чарівний наступ молодий чоловік. – Скоро живіт розіпре…

      – Мало б у неї… А не в тебе… Розперти, – скрипнув шкірянкою Михайло й оскалився. – Діло ж молоде!..

      – Дай