Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

кімнати в надії знайти кілька хвилин спокою, подивитися на свого старшого сина, оповитого сном. З-під дверей у коридор пробивалося мінливе світло, а тоді зникло: хвилі електронного океану по той бік. Сем, що завжди пильнував свою приватність, почув важкі кроки батька.

      – Тату?

      – Сам і самотній.

      – То… ти там стоїш? Тобі щось потрібно?

      – Можна увійти?

      Не чекаючи на відповідь, він прочинив двері.

      – Це було риторичне запитання? – зіронізував Сем, не відводячи погляд від екрана.

      – Чим займаєшся?

      – Дивлюся телек.

      – У тебе немає телека.

      – На комп’ютері.

      – Тож, може, ти дивишся комп’ютер?

      – Звісно.

      – Що показують?

      – Усе.

      – Що ти дивишся?

      – Нічого.

      – Є хвилька?

      – Так, одна…

      – Це було риторичне запитання.

      – Он як.

      – Як воно?

      – Це бесіда?

      – Просто цікавлюся.

      – Усе добре.

      – Це круто, коли все добре?

      – Що?

      – Не знаю. Здається, я десь таке чув. Тож… Семе.

      – Він самий, кістлявий.

      – Гарний. Слухай. Пробач, що я про це починаю. Але. Те, що трапилося вранці в єврейській школі.

      – Я цього не робив.

      – Точно. Це по-чесному.

      – Ти мені не віриш?

      – Це навіть не питання довіри.

      – Це саме воно.

      – Було б набагато легше тебе з цього витягти, якби в тебе було якесь інше пояснення.

      – У мене його немає.

      – Уся та купка слів у дійсності нічого не важить. Між нами, я б навіть не зважав, якби ти насправді їх написав.

      – Я не писав.

      – Але те слово на літеру «н»…

      Сем раптом звернув увагу на батька:

      – То що, розлучення?

      – Що?

      – Не зважай.

      – Чому ти це сказав?

      – Я не казав.

      – Ти говориш про мене з мамою?

      – Я не знаю. Я навіть себе не чую за сварками та биттям скла.

      – Ти про те? Ні, те, що ти чув…

      – Усе нормально. Мама прийшла та ми поговорили.

      Джейкоб кинув оком на екран. Він подумав про Ґі де Мопассана, який щодня обідав у ресторані на Ейфелевій вежі, тому що це було єдине місце в Парижі, з якого не було видно самої вежі. «Вашингтон нешналз» грали з «Доджерс» додатковий час. Раптово він плеснув у долоні та радісно вигукнув:

      – Пішли завтра на гру!

      – Що?

      – Буде весело! Ми можемо приїхати раніше та зробити ставки. Пожеремо різної срані.

      – Пожеремо різної срані?

      – Гівняної їжі.

      – А якщо я просто подивлюся гру на компі?

      – Але ж у мене чудова ідея!

      – Правда?

      – А хіба ні?

      – У мене футбол, а тоді віолончель, а тоді підготовка до бар-міцви, якщо вона все ще планується, Боже збав.

      – Я можу тебе з цього витягти.

      – З мого життя?

      – Боюся, я можу тобі його лише дати.

      – І