Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

у туалетний папір, який клав на дно урни. Вона також знала, що коли лунав звук зливу, то чоловік насправді нічого не змивав. У цих хвилин прихованих вчинків і мовчазного сорому були стіни та стеля. Як і їхні шабати, і шепіт на вухо своїм дітям про те, чому вони ними пишаються, вони творили архітектуру часу. Джейкоб і Джулія не наймали робітників, не відсилали нікому листівок про те, що переїжджають, навіть не замінили ключ на брелоку, а просто переїхали з одного будинку в інший.

      Макс колись дуже любив грати в хованки, і ніхто, навіть Бенджі, не міг стерпіти цю гру. Будинок був занадто знайомий, занадто ретельно досліджений, тому результат гри був очевидний, як у шашках. Тож тільки у якихось особливих випадках (на день народження чи як винагорода за надзвичайно хорошу поведінку) Максу вдавалося вмовити всіх зіграти. І це завжди було так само нудно, як усі й передбачали. Хтось ледве стримував подих за сорочками Джулії в шафі, хтось розпластався у ванні чи скоцюрбився під раковиною, хтось ховався із заплющеними очима, неспроможний перебороти інстинкт, що так його менше видно.

      Навіть коли хлопчики не ховалися, Джейкоб із Джулією шукали їх – через страх, через любов. Однак було й так, що минали години, і ніхто не помічав відсутність Арґуса. Він завжди з’являвся, коли були відчинені вхідні двері, коли наповнювали ванну, коли їжа вже стояла на столі. Його повернення сприймали як належне. Джейкоб намагався за вечерею спонукати усіх до гарячої дискусії, щоб допомогти хлопчикам стати більш красномовними та мислити критично. Посеред одних із таких дебатів – яке місто має бути столицею Ізраїлю: Єрусалим чи Тель-Авів – Джулія запитала, чи хтось бачив Арґуса. «Його вечеря в мисці».

      Після декількох хвилин гукання та пошуків то тут, то там, хлопці запанікували. Вони теленькнули двірним дзвінком. Поклали псу в миску людської їжі. Макс навіть зіграв дещо з «Suzuki Book I», що завжди викликало собаче виття. Нічого.

      Сітка на дверях була закрита, а от самі двері – відчинені, тому, можливо, він вийшов надвір. («Хто двері не зачинив?», – запитав розгніваний Джейкоб, хоч і невідомо на кого). Вони обшукали свій район, гукаючи Арґуса, спочатку ніжно, а потім відчайдушно. Декілька сусідів приєдналися до їхніх пошуків. Джейкоб уже навіть подумав, що пес пішов вмирати, як роблять деякі собаки. Скоро стемніло, ледве було щось видко.

      Як виявилося, Арґус увесь цей час був нагорі в гостьовій ванній кімнаті. Якимось чином себе там зачинив, а був занадто старим чи добрим, щоб гавкати. Або, можливо, йому там більше подобалося сидіти, поки він не зголоднів. Тієї ночі йому дозволили спати в ліжку. Як і дітям. Бо вони подумали, що вже втратили його, і тому що він був так близько увесь той час.

      Наступного дня за вечерею Джейкоб сказав: «Вирішено: Арґусу треба спати в ліжку щоночі». Хлопці радісно зашуміли. Джейкоб із усмішкою додав: «Як я розумію, ти заперечиш цей аргумент».

      Джулія без усмішки сказала: «Чекайте, чекайте, чекайте».

      Це було востаннє, коли ці шість істот спали під одною ковдрою.

      Джейкоб із Джулією ховалися в роботі, яку