Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

а тоді кивнув і додав: – Я б ніколи не розказав.

      – Добре, – промовив Сем. – Тож, якщо тобі більше нічого не треба…

      – А що зі старою синагогою? Для чого ти її будував?

      – Щоб висадити її в повітря.

      – Висадити в повітря? Знаєш, якби на моєму місці був інший батько, а на твоєму – інший син, я, певно, був би зобов’язаний заявити на тебе в ФБР.

      – Але якби на твоєму місці був інший батько, а на моєму – інший син, то останньому не потрібно було б підривати віртуальну синагогу.

      – Туше, – погодився Джейкоб. – Але чи існує такий варіант, що ти будував її не для того, щоб знищити? Або принаймні не лише для цього?

      – Ні, не існує.

      – Ну, наприклад, ти намагався зробити щось ідеально, а коли цього не сталося, ти зрозумів, що маєш її знищити?

      – Ніхто мені не вірить.

      – Я вірю. Я знаю, що ти хочеш, аби все було правильно.

      – Ти просто не розумієш, – відповів Сем, бо за жодних обставин він не міг визнати батькового розуміння. Але тато зрозумів. Сем не збудував синагогу, щоб зруйнувати її. Він не був, як ті тибетські хтось-там із їхніми піщаними мандалами, про яких він був вимушений слухати під час поїздки: п’ятеро мовчунів тисячі годин працюють над витворами мистецтва, функція яких полягає у нефункціональності. («А я думав, що протилежністю євреям були нацисти», – констатував батько, від’єднуючи телефон від стерео в машині.) Ні, Сем збудував синагогу з надією нарешті десь відчути комфорт. Мова не про те, що він просто міг створити її відповідно до своїх внутрішніх вимог, а про те, що він міг би бути там, не перебуваючи в ній. Тут усе складніше, ніж із мастурбацією. Але як і під час мастурбації, якщо щось трохи піде не так, то це відчувається абсолютно та безнадійно погано. Іноді в найгірший момент його п’яний ід круто завертає у хащі, й фари його свідомості наштовхуються на рабина Зінґера, або на Сіла (співака), або на маму. І вороття від того вже не було. І так само з синагогою: найменша неточність, на міліметр зміщена ротонда, закруті сходинки для малих дітей, зірка Давида догори дриґом – і все зіпсовано. Сем не був імпульсивним. Він був уважним. Чи не міг би він просто виправити помилку? Ні. Бо він завжди пам’ятатиме, що вона там була: «Колись зірка була перевернута». Для когось іншого зміни лише зроблять усе ще більш бездоганним, ніж було спочатку. Сем не був кимось іншим. Так само, як і Саманта.

      Джейкоб сів на Семове ліжко та промовив:

      – Коли я був молодим, у старших класах мені подобалося записувати слова всіх моїх найулюбленіших пісень. Навіть не знаю чому. Думаю, це давало мені відчуття систематизації речей. Ну, і взагалі, це було задовго до Інтернету. Тож я сідав зі своїм бумбоксом…

      – Зі своїм бумбоксом?

      – Касетним програвачем.

      – Я знущаюся.

      – А, ну… зрозуміло… Ну, то я сідав зі своїм бумбоксом, програвав пару секунд пісні, записував те, що почув, тоді перемотував назад і програвав знову, щоб упевнитись, що я все зрозумів правильно. Тоді пісня звучала далі, я записував ще трохи, знову перемотував на ту частину, яку не зовсім розчув або в якій не був упевнений, і записував її. Перемотати на потрібне місце – дуже важко, я неодмінно повертався задалеко назад або ж навпаки недокручував.