Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Із Максом щось коїлося. Він менше сміявся, більше супився, завжди вибирав місце біля вікна. Джейкоб міг заперечувати це для себе, але згодом це почали помічати й обговорювати інші: Дебора якось відвела його вбік і запитала: «З Максом все гаразд?»

      Джейкоб знайшов на «Etsy» вінтажні настінні поштові скриньки та прикріпив по одній на двері спальні кожного й одну – до своєї. Він сказав їм, що тепер у них є своя таємна поштова система для повідомлень, які неможливо промовити вголос.

      – Як люди, що залишали записки в Стіні Плачу, – висловив здогад Бенджі.

      «Ні», – подумав Джейкоб, але сказав:

      – Так, щось типу того.

      – Тільки ти – не Бог, – сказав Макс, хоча й це було очевидно, як білий день. Проте Джейкоб не хотів, щоб діти його сприймали таким (як атеїсти та діти, що не бояться своїх батьків), тому це його зачепило.

      Він перевіряв свою поштову скриньку щодня. Бенджі був єдиним, хто хоч щось там писав: «Мир у всьому світі», «Сніг пішов», «Треба більший телевізор».

      Стільки складнощів у самому батьківстві: чудеса логістики зборів до школи трьох дітей (коли в тебе лише дві руки) та обсяги перевезень (які варті командно-диспетчерського пункту Гітроу). Доводилося робити декілька справ одночасно, коли ти вже займався кількома справами одночасно. Найбільш проблемним було знайти час поговорити з дітьми напряму. Вони завжди були разом, постійно метушилися, постійно треба було щось вирішувати та було ні з ким розділити ношу. А коли виникали моменти віч-на-віч із Джулією, він відчував потребу в них (хоч який би неприродний вигляд це могло мати в ту хвилину) і концентровану дозу старих страхів сказати зайве чи занадто мало.

      Якось увечері, за декілька тижнів після створення поштової системи, Сем читав Бенджі перед сном, а Макс із Джейкобом опинилися в одній ванні та мочилися в один унітаз.

      – Не схрещуй струмені, Рею.

      – Га?

      – Це з «Мисливців за привидами».

      – Я знаю, що це фільм, але я його не бачив.

      – Жартуєш.

      – Ні.

      – Але ж я пам’ятаю, як ми його дивилися з…

      – Я його не бачив.

      – Зрозуміло. Ну, там є класний епізод, де вони вперше стріляють зі своїх протонних штук і Еґон каже: «Не схрещуй струмені, Рею», бо це б призвело до якогось типу апокаліптичного моменту. Відтоді мені це завжди приходить у голову, коли я мочуся в одному туалеті з кимось. Але ми обоє наче закінчили, тому зараз ця фраза не має сенсу.

      – Зрозуміло.

      – Я помітив, що ти нічого не поклав до моєї поштової скриньки.

      – Ага. Покладу.

      – Це не завдання. Я просто подумав, що це був би хороший спосіб для тебе виговоритися.

      – Окей.

      – Кожен тримає в собі щось. Твої брати. Я. Мама. Але це сильно ускладнює життя.

      – Вибач.

      – Ні, ні, я мав на увазі, для тебе. Я витратив життя, докладаючи великі зусилля, щоб захистити себе від речей, яких найбільше боюся. Врешті-решт, я б збрехав, якби сказав, що боятися нічого, але, можливо, усвідомлення своїх найбільших страхів – це не так уже й погано. Можливо, всі мої зусилля були гірші. Пам’ятаю вечір,