Страта. Марина и Сергей Дяченко

на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.

      Які є варіанти?

      Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?… Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?…

      Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.

      Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей…

      От що… Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності…

      Вона стомилася. Ліжко чомусь не вселяло довіри – можливо, через пляму, якої на її наволочці ніколи не було. Притримуючись за скрипливі перила, Ірена зайшла в кабінет, увімкнула комп’ютер у надії відшукати на диску власний твір – але не знайшла. Нічого зі свіжих речей, навіть незакінченої повісті…

      Вона лягла на канапу, натягнувши плед до підборіддя.

      Чути було, як у передпокої стукає хвостом Сенсей.

      Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвідомити.

      Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!

      Вона потягнулася до телефону. З пам’яті набрала номер довготелесого професора східної літератури. Чекаючи зв’язку, всміхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевіримо…

      – Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!

      Вона сіла на канапі, бездумно кутаючись у плед.

      – Я такий радий вас чути! Ваші студенти вас чекають… Правда, Карателька стоїть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнів як почався… Ірено, як ви з’їздили?

      – Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…

      – Коли вас чекати? Із торбою вражень, із сувенірами? – голос професора став грайливим.

      Ірена зам’ялась:

      – Власне… а коли зручніше?

      – Завтра, звичайно! Відразу ж приходьте до інституту. Не слід давати Карательці зайвого приводу… Може, буде краще їй просто зараз зателефонувати?…

      – Так-так… – пробурмотіла Ірена мимохіть. – Так… я теж рада… вас чути.

      – Може, розповісте хоч коротенько? – професор заусміхався в слухавку.

      – Ні… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.

      – Гаразд… тоді до завтра. Нехай щастить…

      – І вам… також…

      Вона перевела подих.

      Оце вже цікавіше. Теж, як і все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?

      Вона знову ж таки з пам’яті набрала давній телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)

      Ніхто не брав слухавку. Ірена замислилась і згадала ще два телефони, за якими Анджея можна було впіймати.

      Той же результат. Довгі гудки.

      Через кілька годин геть стемніє. Авжеж, бо… як там казав професор? Триместр уже п’ять тижнів як почався? Жовтень…

      Її охопив страх – крижаний і раптовий. Сорочка миттєво прилипла до спини (як вона дозволила себе втягнути!). Чому вона просто не відмовилася відразу ж?! Зараз – це галюцинація, чи вона «в тканині моделі»? Над ким тут проводять експеримент?!

      З-під канапи виповзла черепаха. Зиркнула на Ірену безглуздим блискучим оком; Ірена автоматично