Пташиний спів. Себастьян Фолкс

ліхтарів: Лізетта, чиє безкровне обличчя світилося червоним, на повороті сходів – загублена дівчина, яка втрапила у якусь історичну спіраль часу, закручувану ритмічним рухом поїзда; багато білих облич з темними очима, які на неї дивилися з недовірою.

      Вони зупинилися у готелі у курортному містечку Пломб’єр. То була сіра будівля із кованими залізними балконами та товстим тином плюща. Їхня кімната була на другому поверсі: вид з вікна на вологий сад з розбитою садовою альтанкою за кількома великими кедрами. За стіною парку в дальньому кінці розташовувались купальні із мінеральними водами, які допомагали при ревматизмі, болі у грудях та деяких хворобах крові. У готелі жило з десяток постояльців – майже усі літні пари. Вони збиралися за їжею у прикрашеному обідньому залі. Перші три дні Стівен та Ізабель майже не виходили з кімнати: Ізабель втомилася з дороги, та її вчинок висмоктав з неї багато сили. Вона спала на великому дерев’яному ліжку у формі човна, а Стівен годинами сидів біля неї з книжкою або сигаретою або ж виходив на балкон поспостерігати за мирними купальнями.

      Сором’язлива служниця лишала підноси з їжею під дверима і швидко тікала геть коридором. На третій день Стівен сам спустився у їдальню і сів біля вікна, котре виходило на площу. Хазяїн готелю приніс меню.

      – Мадам, ваша дружина, добре себе почуває? – запитав він.

      – Добре, дякую за турботу. Просто трохи стомилася. Я думаю, вона спуститься завтра.

      Різні постояльці вітали Стівена, коли проходили до своїх столиків. Він посміхався у відповідь та пив замовлене вино. Офіціант приніс рибу у важкому вершковому соусі. Стівен знову ковтнув вина і дозволив собі розслабитися у цій спокійній чужоземній атмосфері. З вісімнадцятого століття в атмосфері цього готелю нічого не змінилося: тонкий запах у повітрі, багата їжа за рецептами тієї епохи, ймовірно, уявні цілющі властивості мінеральних вод та благородний образ життя місцевих жителів, підтримуваний цими водами.

      На четвертий день Ізабель вийшла на прогулянку зі Стівеном. Вона узяла його попід руку, наче вони – давно одружена пара, і повела його роздивитися місто. Вони довго сиділи у парку, де майже не було трави, а потім випили кави на площі навпроти школи для хлопчиків.

      Стівен цікавився усім. Він попросив Ізабель детально розказати про ранні роки свого життя. Він завжди з превеликим інтересом слухав про її життя в Руані.

      – Розкажи мені ще щось про Жанну.

      – Я вже розказала тобі все, що могла. Тепер твоя черга. Як ти отримав цю посаду у конторі?

      Стівен повільно видихнув.

      – Тут особливо нема чого розповідати. Мій батько працював на пошті у рівнинній місцевості в Англії – Лінкольнширі. Мати працювала на фабриці. Вони так і не одружилися, і, коли мама завагітніла, батько зник. Я ніколи його не бачив. Пізніше мені розповідали, що виявився пересічним чоловіком – узяв, що міг, та вирішив за це не платити.

      – Ти думаєш, що так роблять звичайні чоловіки?

      – Так живуть