Пташиний спів. Себастьян Фолкс

людей в одному місці до того дня ніколи не бачив – здається, що усіх нас це бентежило. Коли ми сиділи за тими столами, мене охоплювала паніка – наче ми всі просто цифри, просто ряди безіменних людей, які нічого не варті в очах усіх інших.

      Тим, у кого була родина або близькі люди, іноді дозволяли бачитися з ними. Мене зрідка на один день забирали дідусь та бабуся – дідуся тоді вже відпустили. Одного разу я зчепився із місцевим хлопчиком і побив його сильніше, ніж хотів. Я вже не пам’ятаю, за що була бійка та хто її почав. Мабуть, я був винуватий. Пам’ятаю, як він осів на землю – а я стояв і думав, що ж я накоїв.

      Його батьки звернулися у поліцію, і зчинився скандал. Мене відіслали назад у притулок, бо я був замалий для судового процесу. Про це писали у місцевій газеті, і один чоловік – містер Вон, – про якого я ніколи раніше не чув, прочитав мою історію. Моя бабуся зраділа, коли цей багатий незнайомець запропонував допомогу. Він прийшов зі мною побалакати – і ми довго спілкувалися. Він побачив, що я розумний і заслуговую ще одного шансу на виправлення. Він запитав, чи хочу я, щоб суд призначив його моїм опікуном. Я ж був готовий на що завгодно, аби лиш звідти забратися, а мої дідусь і бабуся раділи, що хтось тепер відповідав за мене.

      На усі формальності знадобився іще рік. Там, де ми жили, він був знаним чоловіком – суддею. У нього не було ані дружини, ані дітей. Він наполягав, щоб вдень я ходив до школи, а ввечері він сам мене вчив. Я жив у нього вдома, і якось він домовився про зарахування мене до школи грамоти.

      – А що це за школа?

      – У школі грамоти вивчають латинську та грецьку мови, а також історію. А ще, як користуватися ножем і виделкою.

      – А ти до цього не знав?

      – Ну я не знав, як робити це пристойно. Я добре вчився. Спочатку було важко – дуже відстав. Але вчитель мене заохочував.

      – Він був твоїм добродієм – як добрий джин із казок.

      – Так. Окрім одного. Мені він зовсім не подобався. Я думав, що опікун буде ставитися до мене як до сина. Але ні. Він лише примушував мене працювати. Я думаю, що він був таким собі соціальним реформатором – як священики, котрі ідуть у лондонські нетрі, щоби працювати з хлопчаками, які там живуть. Його інтерес до мого навчання замінив йому усе інше в житті. Він ніколи не виказував ніяких емоцій щодо мене – одна цікавість моїм прогресом у навчанні.

      – Але ти маєш бути йому вдячний.

      – Я і був вдячний. Я і досі вдячний. Я іноді пишу йому. Коли я закінчив школу, він домовився про співбесіду для мене в Лондоні – і вони відіслали мене до Парижа для вивчення мови та текстильної промисловості. Потім я працював у Лондоні і жив у районі Холоуей. І згодом мене відрядили в Ам’єн, – він подивився на Ізабель з полегшенням. Це саморозкриття закінчилося. – Ось і все.

      Ізабель всміхнулася:

      – Це все? Це і є усе твоє життя? Ти мені здаєшся таким дорослим – іноді навіть дорослішим за мене. Я маю на увазі твої очі. Такі великі сумні очі, – вона провела по його обличчі кінчиками пальців.

      Коли