Пташиний спів. Себастьян Фолкс

побачив, як мадам Азер звертала з площі у вузеньку вулицю, і побіг з надією наздогнати жінку. Вона якраз дзвонила у будинок з полущеними подвійними зеленими дверима, коли він опинився поруч.

      Побачивши Стівена, вона розхвилювалась.

      – Месьє, я… я не чекала вас тут побачити. Я… я принесла дещо другові…

      – Я побачив, як ви пройшли повз кафетерій, де я обідаю. Я хотів дізнатися, чи не треба вам допомогти нести корзинку.

      Вона невпевнено подивилась на свій кошик.

      – Ні. Ні, не треба. Дякую.

      Двері відчинив молодий чоловік із темним хвилястим волоссям і виразною тривожністю. Його обличчя виказувало усвідомлення і поспіх.

      – Заходьте, – промовив він і поклав руку на плече мадам Азер, проводжаючи її у внутрішній двір.

      – Це мій друг, – мадам Азер невпевнено вказала рукою на Стівена, котрий затримався в дверній проймі.

      – Заходьте, заходьте, – поквапив його молодик, зачиняючи за ним двері.

      Вони перетнули двір і піднялись сходами у невеличку квартиру. Він залишив їх чекати у тісній вітальні із заштореними вікнами, а на усіх поверхнях лежали купи паперу та листівок.

      Молодий чоловік швидко повернувся і відсунув штору, впускаючи у занехаяну кімнату трохи світла. Він окреслив рукою безлад та вибачився.

      – Нас тут живе п’ятеро, – він простягнув Стівенові руку. – Мене звати Люсьєн Лебрен. – Вони потисли руки, і Люсьєн повернувся до мадам Азер. – Ви вже чули новини? Вони погодилися взяти назад десять чоловіків, звільнених минулого тижня. Щодо зарплатні вони поки не поступаються, але це вже щось.

      Відчуваючи здивований погляд Стівена, мадам Азер сказала:

      – Ви, месьє, мабуть, запитуєте себе, що я тут роблю. Я іноді приношу їжу месьє Лебрену, а він дає її сім’ям фарбників. У декого з них п’ятеро або ж і шестеро дітей – іноді навіть більше. Їм важко живеться.

      – Я зрозумів. І ваш чоловік про це не знає.

      – Не знає. Я не маю змоги спілкуватися з його працівниками, але фарбарі – це окрема група людей, наскільки вам відомо.

      – Не треба вибачатися! – обурився Люсьєн. – Давати людям їжу – це християнська доброчинність. У будь-якому разі, з моїми людьми повелися вкрай несправедливо. Минулого тижня на зустрічі спілки…

      – Тільки не починайте цього знову, – всміхнулася мадам Азер.

      – Ви мене засмучуєте, мадам, – відповів Люсьєн посмішкою.

      Стівен відчув уколи занепокоєння від фамільярності Люсьєна стосовно мадам Азер. Його не дуже турбувала політика страйку чи етичний бік вчинку мадам Азер – він хотів лише знати, звідки у неї такі приятельські стосунки із цим вольовим молодиком. Він сказав:

      – Мені вже, здається, час вертатися на фабрику. Ваш чоловік хотів, щоб я ознайомився з процесом завершальної обробки.

      – Ви працюєте з Азером? – Люсьєн був приголомшений.

      – Я працюю в англійській компанії, і мене на деякий час відрядили сюди.

      – Ви надто добре говорите французькою для англійця.

      – Я вчився в Парижі.

      – І