Пташиний спів. Себастьян Фолкс

забагато відтінків коричневого, золотистого і рудого, на противагу бажанням багатьох жінок. Попри всю легкість виразу її обличчя сильний характер жінки проявлявся занадто відверто у традиційному визначенні привабливості. Та Стівен не мав жодних сумнівів – ним рухав непереборний потяг.

      Одно дня Стівен повернувся з роботи після обіду і побачив мадам Азер у саду – вона підрізала неслухняні трояндові кущі, які виросли вище за неї.

      – Месьє, – почулося її формальне привітання, хоча і без холоду.

      Стівен, без будь-яких попередніх планів, підійшов і узяв у неї невеликі садові ножиці.

      – Дозвольте я.

      Вона здивовано посміхнулась, наче вибачала за такий різкий випад. Стівен зрізав декілька зів’ялих бутонів, перш ніж зрозумів, що він і гадки не має, як це робити.

      – Давайте я, – сказала вона. Її рука сковзнула по піджаку Стівена і доторкнулась до його руки, забираючи назад ножиці. – Дивіться, як треба. Під кожною зів’ялою квіткою стебло потрібно зрізати під кутом. Ось так.

      Коричневі пелюстки колись білої троянди посипалися на землю. Стівен підійшов ближче до неї і відчув запах її сукні. На ній була спідниця кольору висушеної землі та блузка з каймою з візерунком «гусяча лапка», яка наче прийшла з тих часів, коли одягу приділяли більше уваги. На ній також був короткий жилет, який відкривав нижню частину шиї, порожевілу від роботи в саду. Стівену на думку приходили різні модні епохи, котрі асоціювались із декоративним стилем мадам Азер: від балів у честь перемоги в битвах під Вагрмом чи Бородіном до вечорів часів Другої імперії. Її обличчя ще без слідів зморшок наче натякало на якусь таємницю та мудрість, приховану за її теперішнім життям.

      – Я вже день або два не бачив вашої дочки, – сказав Стівен, виринаючи зі своїх думок. – Де вона зараз?

      – Лізетта поїхала в Руан разом зі своєю бабусею на декілька днів.

      – А скільки їй років?

      – Шістнадцять.

      – Складно повірити, що ваша дочка вже така доросла.

      – Грегуар та Лізетта мені не рідні діти, – відповіла вона. – Перша дружина Рене померла вісім років тому. Ми одружилися через два роки після її смерті.

      – Я так і знав, – сказав Стівен. – Ви не того віку, щоб мати дорослих дітей.

      Мадам Азер знову посміхнулася, проте дещо зніяковіло. Стівен подивився на її обличчя, коли вона нахилилась до сухих бутонів і шипів, і уявив побої від її зів’ялого, розбещеного чоловіка. Не задумуючись, він витягнув руки й охопив ними її долоню. Вона різко повернулась – обличчя її почервоніло і спалахнуло тривогою.

      Стівен притис її руку до грубої саржі піджака, все ще не мовлячи ні слова. Раптовість вчинку вселила у нього спокій. Він зазирнув їй у вічі, ніби запрошуючи відреагувати всупереч диктату її соціального статусу.

      – Месьє, прошу вас, поверніть мені мою руку, – вона спробувала перетворити ситуацію на жарт.

      Стівен помітив, що вона не прикладала зусиль, щоб забрати долоню. У другій руці вона все