Пташиний спів. Себастьян Фолкс

– відповів Азер з викликом.

      – Погоджуюся, – Стівен зустрів його погляд. Потім перевів очі на мадам Азер. Вона вже заспокоїлася і відповіла на його погляд – на її обличчі все ще була помітна нота веселощів.

      – Так що, ти не проходила повз той будинок знову? – запитав він.

      – Я, здається, проходила повз нього, коли навідувалася до аптеки, але вікно було зачинене і музики я не почула.

      Берари знову завітали після вечері. З ними була мати мадам Берар – жінка зі зморшкуватим обличчям у чорній мереживній шалі, яка мала виказувати її велику набожність. З невідомих причин Берар звертався до неї «тітко Елізо», і тому вона просила усіх присутніх звертатися до неї так само. Стівену було цікаво, чи було небажання називати своє прізвище у шлюбі викликане болісними спогадами про смерть чоловіка, чи ж це була якась сімейна таємниця, яку Берар намагався приховати.

      Того вечора – та й під час інших їхніх візитів – Стівен спостерігав за цією сім’єю та намагався зрозуміти, яку роль вони грають у житті Азерів. Коли на вулиці трохи потеплішало, вони вп’ятьох сиділи на веранді у плетених кріслах і насолоджувалися запахом жимолості й жасмину, котрі звивалися віконними перемичками і рамами позаду будинку. Берар у своїх великих чорних чоботях і офіційному жилеті завзято керував своїм маленьким оркестром, хоча найкращу партію завжди залишав для себе. Він добре знався на впливових сім’ях міста і міг нескінченно розказувати про роль таких імен, як Сельє, Лорендо або де-Морвіль, у фінансовому розвитку міста та соціальному житті. Він непрямо натякав на те, що його родина теж має якийсь стосунок до де-Морвіллів, але недбалість якогось бонапартиста завадила йому це довести. Так само як він критикував хибного прабатька, Берар принижував улесливі манери паризького суспільства, особливо жагу до титулів. Свого ж предка, котрий уперто не хотів полишати свої провінціальні звички, він описував як людину нескінченної доброчесності, чия дипломатичність набагато перевершувала підступність парижан. Той давній Берар здавався усім присутнім стійкою та шляхетною людиною, а отже, його нащадки поставали одночасно як спадкоємці моралі і чесні члени елітарного суспільства.

      Так вони проводили вечори. Такі розмови наближали кінець оцих мирних посиденьок, але вони страшенно пригнічували Стівена. Він ніяк не міг збагнути, як мадам Азер їх терпить.

      Вона одна ніколи не відповідала на спонукання Берара. Коли він прямо запрошував її до розмови, вона майже нічого не говорила, хоча могла охоче спілкуватися на теми, які пропонувала сама. У Берара, як йому здавалося, просто не було іншого виходу, крім як перебивати її. Він ледь помітно кивав головою, вибачаючись, – але перепрошував аж тоді, коли бесіда скеровувалася в потрібному йому напрямку. Мадам Азер знизувала плечима або посміхалася у відповідь на це запізніле вибачення, наче говорячи, що вона й не збиралася говорити нічого важливого. Присутність тітки Елізи була на користь Берарові, адже вона ніколи не упускала можливості підігріти будь-яку розмову, яка торкалася її релігійних переконань. У неї була репутація