Страта двійника (збірник). Кшиштоф Зануссі

опускається на канапу.

      Він: Хоча, думаю, колись і ви… понад усе на світі хотіли отримати якусь не найголовнішу роль у не найкращого режисера. І були готові на все, щоб зіграти її! Тільки ви цього вже не пам’ятаєте! (Йде до виходу.)

      Жінка слухає його з явним інтересом, одначе враження таке, наче при цьому вона напружено думає про щось інше. Нарешті, наче жаліючи його, погоджується.

      Вона: Ну гаразд. Можете зробити це фото.

      Він зупиняється.

      Він (тихо, недовірливо): Це що – черговий жарт?

      Вона: Атож. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ставлюся до вас серйозно. (Легкий сміх.)

      Він (розгублено): Але ж у вас нема цієї картини…

      Вона: Є. (Знову сміється.)

      Він (підходить): То я зможу зробити фото?

      Вона: Зможете. Вона висить там… (показує рукою). Я дозволяю зняти її й принести сюди.

      Молодий чоловік спершу стоїть розгублено, а тоді мало не бігом кидається сходами нагору – по картину. Вертається, тримаючи її в руках, і ставить на мольберт. Відходить і дивиться на картину.

      Вона (з цікавістю спостерігаючи за ним): Вона перевищила ваші очікування чи розчарувала?

      Він (далі дивиться на картину): Вона менша, ніж я припускав. Коли про щось так багато думаєш, воно дійсно потім здається чимось нереальним. Не віриться, що вона і справді тут. (Переводить погляд на жінку.) Так само не віриться, що я справді тут.

      Вона: Чому?

      Він починає готуватися до фотографування. Бере один з апаратів, обходить стіл, наче підшукуючи найкращий ракурс.

      Жінка стоїть осторонь.

      Він: Я думав не тільки про картину. Я думав і про вас. І набагато раніше. Іще навчаючись у школі, вирізував з газет ваші світлини. Я знав вас із фільмів, із телепередач. Ви були істотою з іншого світу. На яхті. У Паризькій опері. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарі. Знаєте, вже студентом я з кількома марками в кишені їздив на великі авкціони, щоб побачити вас бодай здаля.

      У фотоапараті, якого він поклав на стіл, спрацьовує автоспуск. Жінка не звертає на це жодної уваги.

      Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закохані? Чи все-таки вся справа у картині Каналетто?

      Він: Вам смішні мої почуття?

      Вона: Хіба я сміюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втім, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвіртці мого прізвища нема. Звідки, власне, у вас моя адреса? У маґістраті вам її дати не могли: вона засекречена, її знають лише кілька моїх найближчих знайомих.

      Молодий чоловік підходить до штатива, маніпулює із «дзеркалкою», знімає її, кладе на стіл, виймає з сумки інший апарат, возиться з блендою, кілька разів – ніби для проби – блимає спалахом; повертається до штатива.

      Вона: Ну ж бо, я вас слухаю.

      Він (припавши оком до фотоапарата): Мені сором зізнатися. Ви повинні пообіцяти мені, що це не матиме жодних наслідків. Це й справді чистісінька випадковість.

      Вона: Маріанна? Моя служниця?

      Він: Вона – дочка знайомців батьків мого приятеля.

      Вона: Ви дійсно готові на все… Але мені здається, що я зіпсувала