Страта двійника (збірник). Кшиштоф Зануссі

ос: У чому річ?

      Він: Нещасний випадок. Мені треба зателефонувати.

      Жіночий голос: Не розумію. Хто це?

      Він: Мене побили. Я хочу подзвонити по телефону.

      Жіночий голос: Телефон є в кав’ярні, п’ятсот метрів звідси. Прямо і ліворуч.

      Він: Будь ласка, це дуже терміново. На мене напали. Треба повідомити…

      Домофон мовчить.

      Він: Боже милий, що за район?! Уже третій будинок, до якого мене не пускають! Послухайте, ви теж можете опинитися в такій ситуації!

      Тиша.

      Жіночий голос (після павзи): Пані вдома немає.

      Він (у відчаї хапається за голову й одразу ж скрикує від болю): О Боже! Мені не потрібна пані, мені потрібен телефон! Мене побили!

      У вікні за відслоненою фіранкою проглядається жіноча постать.

      Жіночий голос (після павзи): Прошу. Заходьте.

      Спрацьовує автоматичний замок, молодик прочиняє хвіртку, кидається до будинку й опиняється у великому порожньому передпокої. Крізь матове скло дверей видніє жіночий силует.

      На маленькому столику в кутку стоїть телефон.

      Жіночий голос (із-за дверей): Тільки адресу не повідомляйте. Пані забороняє.

      Він прямує до телефону.

      Він: А як зветься ця вулиця?

      Жіночий голос: Ґрюнвальдштрасе. Але, будь ласка, не називайте її.

      Він (сідає на край телефонного столика): Добре.

      Він набирає номер. Чекає з’єднання. Вона спостерігає за ним із-за дверей.

      Жіночий голос: Зайнято?

      Він: На жаль.

      Жіночий голос: Куди ви телефонуєте?

      Він: До приятеля. Щоб він приїхав по мене.

      Жіночий голос: Ви можете викликати таксі.

      Він повертається до телефону.

      Він: Спробую ще раз. Трохи пізніше.

      Жіночий голос: Але вже не звідси. Я ж вам сказала, що поблизу є кав’ярня.

      Він (сидячи на краю телефонного столика): Вам дуже хочеться побачити, як перед вашим будинком угроблять людину… Будь ласка, можете дзвонити до поліції, але я з місця не рушу, доки хто-небудь по мене не приїде!.. А я вже подумав був, що у вас є щось людське…

      Жіночий голос не озивається.

      Він (стурбований, але обертається і стиха промовляє): Вибачте.

      Жіночий голос: Як це сталося?

      Він: Сам не знаю. Раптом напали, їх було троє… Так зненацька… Почали мене бити. Я намагався захищатися… (Показує, як діяв рукою.) Впав, але встиг підвестися й побіг…

      Жіночий голос: Чого вони хотіли?

      Він: Не знаю. Але чому в такому заможному районі нема жодного поліціянта?..

      Жіночий голос: Тут завжди дуже спокійно. Рух слабкий. Коли б не подивитись у вікно – перехожих не видно.

      Він: Але… йдучи на закупи, ви, ймовірно, когось зустрічаєте… Врешті-решт, тут теж живуть люди.

      За дверима чути сміх.

      Молодик майже припадає вухом до дверей.

      Жіночий голос (після павзи): Вибачте, але я не ходжу на закупи. Нам усе привозять… Але ви, здається, збиралися телефонувати.

      Він: Так… Перепрошую. Я трохи не при собі.

      Він підходить до столика з телефоном. Набирає номер, якийсь час чекає відповіді; не дочекавшись, кладе слухавку. Підводиться. Знову ходить.

      Жіночий голос: Досі зайнято?

      Він: На жаль, так.

      Жіночий голос: Невже у вас лише один знайомий?

      Він: У цьому місті – так.

      Жіночий голос: Можете викликати таксі. Так буде швидше.

      Він (робить глибокий вдих, наче перед стрибком у воду): Будь ласка, не бійтеся! (Підходить ближче до дверей.) Я нічого не вкраду і нічого не зіпсую в цьому прекрасному домі. Ви не матимете жодних прикрощів. За п’ятнадцять хвилин я зникну!

      Двері прочиняються. На порозі стоїть жінка в халаті – висока, струнка, досі вродлива, попри те що їй уже понад п’ятдесят.

      Вона: Хотілося б у це вірити…

      Він (ображено): Не розумію, в чому ви мене підозрюєте?

      Вона: О, ні в чому такому… Просто до цього будинку вже давно ніхто не навідувався.

      Він: Тоді ви мали б радіти. (Підносить слухавку, набирає номер, чекає і, наче змирившись, знову кладе її.) Сподіваюся, ви не матимете прикрощів.

      Вона: Із чим?

      Він: Із панею.

      Вона: Вас цікавить пані?

      Він: Знов за рибу гроші… (Зітхає.) Ні.

      Вона: Навіть якщо вона – це я?

      Він (опустивши погляд): Чесно кажучи, так я і думав.

      Вона: Але ніяк не дали по собі знати.

      Він: Але ж ви хотіли зберегти інкоґніто.

      Вона: Чому ви відводите очі? (Підходить ближче до нього.) Почуваєтеся