Страта двійника (збірник). Кшиштоф Зануссі

відповідний настрій. Я спеціалізуюся на художній фотографії.

      Вона: І архітектурні споруди цікавлять вас дужче, ніж мешканці?

      Він: Багаті люди неприступні.

      Вона: Чому ви так думаєте? Тому, що вам не відчиняли дверей?

      Він: Ви відчинили. Але ви – виняток.

      Вона: Ви так гадаєте? Але я оберігаю свою неприступність навіть більше, ніж інші.

      Він: Знаю, але я не це хотів сказати…

      Вона (пильно дивиться на нього): Ви плутаєтеся у словах…

      Він: Справді… Але все так зненацька… Ніколи не думав, що матиму нагоду говорити з вами.

      Вона: І все-таки маєте… Як же ви збираєтеся її використати?

      Він (здивовано поглядає на неї, відводить очі): Розумію, що ви маєте на думці… Маю відчуття, наче я зловживаю вашою добротою. (Підносить руку до чола, й тут-таки його обличчя спотворює ґримаса болю.) Ви не дозволите мені скористатися з лазнички? Я б хотів умитися.

      Вона: Справді, вигляд у вас… Я й сама мала б здогадатися… Тепер ви скажете, що багаті не лише неприступні, а й злобливі. Але вам треба було зателефонувати…

      Він зупиняється на півдорозі. Вона іронічно осміхається.

      Вона: Ви зробите це зараз чи після того, як умиєтесь?

      Він: Якщо це дасть мені змогу побути з вами трохи довше…

      Вона (сміється і прочиняє двері): Ну, коли так – заходьте.

      Молодик бере сумку і входить до вітальні. Тут світліше, ніж у передпокої. Вітальня має дещо екстраваґантний вигляд: тут зібрано багато мистецьких творів. Кілька скульптур, що нагадують роботи Арпа й Ерната, контрастують із картинами, що належать до більш ранніх епох.

      Вона (показує на сумку): А це навіщо?

      Він: Професійна звичка. Перепрошую. (Кладе сумку поряд зі стільцем і нерішуче спиняється, дивлячись на картини.)

      Вона: Ну так, ви ж фотограф.

      Він: Не зовсім. Я займаюся історією мистецтв. Точніше, закінчую курс навчання.

      Вона: Гаразд. Сідайте і покажіть мені вашу руку. Либонь, знадобиться рентґен.

      Він опускається на канапу. Вона сідає коло нього.

      Вона: Боляче?

      Обережно торкається його долоні. Він неохоче підпорядковується.

      Вона: А тепер боляче?

      Він: Трохи, наче від удару. Ви знаєтесь на медицині?

      Вона: Ні. Зігніть лікоть. Дужче. Боляче?

      Він: Трохи.

      Вона: А тут?

      Він (стогне): Так.

      Вона: Де ви навчаєтесь?

      Він: У Ганновері.

      Вона (несподівано): Ви знаєте, вам треба негайно до лікарні, це може бути перелом. Буде розпухати. Схоже, вже почало.

      Він (протестуючи): Та ні ж бо! Якби був перелом, біль був би гострішим. Я достеменно знаю. Ламав колись руку.

      Вона (пильно дивлячись на нього): Либонь, в Альпах?

      Він (відводить очі): Ні, на роботі… Справді, це все марничка. Біль уже вщухає.

      Вона (несподівано): А може, їх цікавила ваша апаратура? Вона, мабуть, дорого коштує… Адже ви професіонал.

      Він (здивовано): Я не фотограф. Я ж уже казав, що вивчаю історію мистецтв.

      Вона: Справді. Бачите, яка я неуважна. А чого вони хотіли?

      Він: Грошей.

      Вона: Треба було дати, не