Страта двійника (збірник). Кшиштоф Зануссі

у дверях із Міленою.

      Маркіза: Дозволиш мені повечеряти? Ти вже, звісно, поїла перед чергуванням?

      Мілена киває.

      Маркіза: Втім, ти прийшла зарано, тому зараз ти моя гостя. Ти справді не голодна?

      Мілена: Ні, дякую.

      Маркіза: А може, все-таки поїси разом зі мною? Трюфелі пречудові.

      Мілена (ковтає слину): Та ні, я не голодна, дякую.

      Маркіза: Може, хоч покуштуєш?.. Мені прикро вечеряти самій.

      Мілена (нерішуче): Дякую.

      Це можна було сприйняти як згоду, але маркіза не наполягає і їсть далі сама.

      Маркіза (закінчуючи свою вечерю): Сподіваюся, в тебе є який-небудь бутерброд на ніч?

      Мілена: Ні, вночі я не відчуваю голоду.

      Маркіза: Коли людина не спить, вона хоче їсти, а ти ж не спатимеш. А може, ти на дієті? Тоді ти, схоже, перебираєш міру.

      Мілена всміхається, приховуючи легке роздратування.

      Маркіза: Може, все-таки з’їси щось? Я не терплю, коли в когось бурчить у животі.

      Мілена дивиться на неї з неприязню.

      Маркіза раптом кривиться, наче від несподіваного сильного болю, й опадає на подушки.

      Маркіза (після павзи): Мені страшенно прикро… Будь ласка, передай мені оті крапельки… І вибач, що турбую тебе ще до початку чергування. (Мілена нерішуче перебирає пляшечки з ліками, а маркіза спостерігає за нею з-під напівопущених повік.) О… ось ці. Накрапай десять крапель на цукор. Дуже тобі дякую… (Бере чайну ложечку і смокче цукор.)

      Увіходить Флорентина.

      Маркіза (кричить): Прибери тарілки! (Кидає швидкий погляд на Мілену і говорить до неї.) Увійшовши сюди, ти відразу ж подумала, що я незносна злюка, правда? Зрештою, ти вже, звичайно, чула від старшої медсестри…

      Мілена червоніє.

      Маркіза: Зізнайся.

      Мілена: Нічого я не чула.

      Маркіза: Але подумала?

      Мілена: Нічого я не подумала.

      Маркіза: Справді? Але ж ця вся ситуація має вкрай кепський вигляд. А ти міркуєш, як мине твоя ніч, тож, либонь, уважно спостерігаєш… А може, ти просто лицемірка, тому й не хочеш зізнаватися, що подумала про мене дуже погано…

      Мілена (усміхнено підхоплюючи тон маркізи): Здається, то ви чомусь хочете почути це від мене.

      Маркіза: Та ні, що ти! Це справило б мені дійсно велику прикрість. Та ще гірше, якщо ти це подумала, але не сказала… Ти маєш пообіцяти мені, що будеш зі мною щира… гаразд? Пообіцяй мені.

      Мілена: Не знаю, чому для вас це так важливо.

      Маркіза: Це прохання старої хворої жінки. Пообіцяй.

      Мілена: Я постараюся.

      Маркіза: Дякую, ти дуже мила. (Кричить Флорентині.) Не копайся! (До Мілени.) Я чекаю ночі як порятунку. Вона (киває на Флорентину) життя мені не дає. Жахливо неделікатна. (Бачачи ніяковість Мілени, додає.) А на доважок до всього вдає з себе глуху.

      Флорентина й далі прибирає, зумисне барячись.

      Маркіза: Втім, може, й не вдає. Може, вона тільки відчуває, коли говорять про неї, а що саме кажуть – не чує й не розуміє. Жужу теж відчуває, коли говорять про нього… (Песик гавкнув.) Ти так скривилася, наче це порівняння