Син начальника сиріт. Адам Джонсон

Ти йому до одного місця, – потім капітан махнув рукою в бік берега, – а оті – ще гірші! Для них люди нічого, узагалі нічого не значать!

      Чон До спокійно дивився в очі капітанові.

      – Ти зрозумів?

      Чон До кивнув.

      – Тоді скажи.

      – Люди для них нічого не значать, – мовив Чон До.

      – Отож. Їм цікаво тільки, що ми розкажемо, чи корисна їм буде оця історія. Коли нас спитають, що сталося з нашим прапором і портретами, що ми скажемо?

      – Не знаю, – відповів Чон До.

      Капітан розвернувся до машиніста.

      Машиніст запропонував:

      – Була ще одна пожежа, тепер уже в рубці, і портрети, на жаль, згоріли. Можемо влаштувати пожежу, а коли все достатньо обгорить, загасимо вогнегасником. Треба, щоб судно димилося, заходячи в гавань.

      – Гаразд, – промовив капітан, – гаразд. – І спитав машиніста, яка буде його роль у цій історії.

      – Я обпік руки, намагаючись урятувати портрети!

      – А причина займання? – спитав капітан.

      – Дешеве китайське пальне! – сказав другий помічник.

      – Добре, – похвалив капітан.

      – Розбавлене південнокорейське пальне! – запропонував перший помічник.

      – Ще краще! – посміхнувся капітан.

      Стерновий запропонував:

      – А в мене обсмалилося волосся, коли я намагався врятувати прапор!

      – Ну, а ти, третій помічнику, – спитав капітан, – що ти робив на пожежі?

      Чон До замислився.

      – Ну… Воду відрами носив?

      Капітан скривився. Він підняв із палуби кросівку і роздивився її кольори: жовте й зелене з бразильським ромбом.

      – Ні, так ми нічого не пояснимо, – мовив він і викинув кросівку за борт. Підняв іншу, білу зі срібною галочкою. Теж викинув.

      – Скромні риболови вийшли в щедрі північнокорейські води, – почав капітан, – своєю працею збагачуючи найдемократичнішу націю світу. Хоч як вони втомилися, хоч вони й перевиконали свою революційну норму, вони знали, що наближається день народження Великого Вождя Кім Ір Сена і що достойники з усього світу прибудуть віддати йому шану.

      Перший помічник приніс ті кросівки, які беріг під ліжком. Глибоко, болісно зітхнувши, викинув їх у море. І продовжив:

      – Що ж могли зробити ці скромні рибалки, щоб ушанувати Великого Вождя? Вони вирішили добути вишуканих північнокорейських креветок, предмет заздрості всього світу.

      Стерновий підгилив ще одну кросівку в море.

      – Славлячи Великого Вождя, креветки радо пострибали з океану в рибальські сіті.

      Машиніст став спихати за борт цілі купи кросівок.

      – Аж тут, боязко ховаючись у тумані, підкралися американці, – додав він, – на величезному судні, купленому на криваві долари капіталізму!

      Другий помічник на мить заплющив очі. Він зняв кросівки й залишився босим. В очах його читалося: «Найбільша несправедливість відбувається просто зараз!» І з його рук кросівки теж вислизнули й упали у воду. Він удав, що дивиться в далечінь,