Син начальника сиріт. Адам Джонсон

вип’ємо ж за подвиги!

      – І їхні наслідки! – додав другий помічник. – Серед яких той, що я тобі свою жінку покажу, – ото надивуєшся, яка вона красуня!

      – З нетерпінням чекатиму, – відповів Чон До.

      – Ні, ні, ні, – сказав другий помічник. Він підійшов до вікна й показав на жінку, яка стояла на рейках для рибних вагонеток. – Онде, глянь. Правда, вона ого? І скажи, що ні!

      Чон До визирнув у вікно. Дівчина мала вологі, широко розставлені очі. Чон До впізнав цей вираз обличчя: вона немовби відчайдушно хотіла, щоб її вдочерили, але не ті люди, які зараз приїхали на оглядини.

      – Ну, скажи, хіба не дивовижна? – не вгавав другий помічник. – Покажи мені красивішу жінку!

      – І сперечатись нема про що, – погодився Чон До. – Так я її теж радий бачити, прошу до хати.

      – Вибач, – сказав другий помічник. – Вона сюди ані ногою. Боїться привидів. Наступного року я їй, мабуть, дитинку зроблю – тоді в неї груди наллються молоком… Можу її попросити підійти ближче, щоб тобі краще видно було. А то попрошу, хай заспіває. Ти як почуєш, то й з вікна випадеш!

      Чон До відпив зі своєї пляшки:

      – Нехай заспіває про істинних героїв, які не просять нагороди.

      – Збоченське в тебе почуття гумору, – зауважив другий помічник, прикладаючи холодну пляшку до ребер. – Ти знаєш, що дітей героїв беруть до партійних шкіл, отих, де з червоними галстуками? Може, я наплоджу цілу купу діточок і оселюся в отакому будинку. Може, просто в оцьому!

      – Селися на здоров’я, – відказав Чон До. – Тільки, схоже, жінка твоя сюди не захоче.

      – Ой, та вона як дитина, – відповів на те другий помічник. – Вона зробить усе, що я скажу. Правда, я можу її сюди привести. Ти побачиш, вона зробить для мене що завгодно.

      – А ти як, привидів не боїшся? – спитав Чон До.

      Другий помічник роззирнувся, заново оцінюючи будинок.

      – Я б не хотів сильно замислюватися над тим, як усе скінчилося для дітей начальника заводу. А де воно сталося?

      – Нагорі.

      – У ванній?

      – Там дитяча кімната.

      Другий помічник відкинувся назад і подивився в стелю. Потім заплющив очі. На якусь мить Чон До подумав, що його товариш задрімав. І тут другий помічник обізвався:

      – Діти. Це все через них, правда? Так розповідають.

      – Еге ж, розповідають, – кивнув Чон До. – Але люди роблять будь-що заради того, щоб вижити, а потім не можуть жити з цими вчинками.

      Другий помічник у дев’яності роки був зовсім малим, тож для нього цей час після голоду, напевне, видавався надзвичайним процвітанням. Він зробив великий ковток:

      – Якби всі, кому було зле й хто з тим дуба врізав, справді випускали якийсь дух, – сказав він, – так на світі й продихнути не можна було б, ти розумієш, про що я?

      – Та мабуть.

      – Тож я в духів і привидів не вірю, ясно? Здохла в кого-небудь канарка, йому в темряві цвірінчання якесь почулося, а він думає: «Ах, це привид моєї пташки». А якщо мене спитати, то привид – це якраз навпаки. Це те, що ти відчуваєш, розумієш, що воно