Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

а гривеньку береже… боїться прокакать.

      Одним словом, почитав я цей опус і навіть хотів щось написати, аж бачу, що на нього взагалі відгуку немає. Жодного. Докотився сепаратист, уже всі знають, що в голові навіть не вата, а тупо вавка. То й не став нічого писати.

      А сьодні один спільний знайомий виставлявся, бачу, і він прийшов. Нє пабрезгував. Усівся, випив, попоїв. Тостів, правда, не казав, однак прикластись до свята політичних опонентів не відмовився.

      А по тєліку саме Порошенко щось розказував. І така картина намалювалася, просто Босх. Сидить диванний сципаратіст. Увесь сивий, скукожений, спина інтегралом. П’є закарпатський коньячок, заїдає рошенівським тортом.

      Дивився на нього і думав. Оце мужчина. Не тому торт їсть і конячок п’є, що жлоб і зайву гривню боїться витратить, а щоб «врагу» не дісталося.

      Змовчав у фіналі. Бо ж найстрашніше для сепаратиста знаєте що? Відсутність опонентів. Це для них усе одно, що в дурдомі обшита м’яким кімната. Куди не стукай, відгуку немає.

      Герої майбутнього роману

      – Русь, ти про нас напишеш? Оповідання? Таке, шоб читали? Бо твої читаю, нормуль, як у житті.

      – Ну звісно, напишу, якшо хочеш, напишу, головне, шоб ви живі були.

      – Дуриш ти. Шо ти напишеш, як нічого не знаєш?

      Розмовляю телефоном із чуваком, що зараз в АТО. Воює з квітня без ротації, як і більшість його підлеглих.

      – Знаєш, – каже мені, – тут шо не день, то роман. Якби я вмів, то написав би.

      – Нічого, – відповідаю. – Повернешся з війни, все напишеш, такі тилові щури, як я, допоможуть. Нам за щастя буде таким, як ти, допомогать.

      – Ой да ладно, – сміється. – Я он у тебе в книжці прочитав, як після війни ставилися «наші» до тих, хто був на окупованій території, і зрозумів, шо все це нас знов чекає на Донбасі.

      – Ну, може, й так. Якось та буде.

      Мовчимо, сопимо в слухавки, ніхто не хоче говорить про найголовніше.

      – Шо, – не витримую першим, – є двохсоті?

      – Є. Один двохсотий, один трьохсотий. Ти їх навряд чи знаєш, вони, як ти проїздив, були з іншого боку дороги. Обстріляли нас з мінометів, а потім з-за зеленки лупонули чи то з самохідки, чи з крупнокаліберного. Одного одразу, а другого в руку.

      Мовчимо. Кожен думає про своє.

      – А знаєш, у душі кожен з нас трохи трьохсотому заздрить. Навіть якщо вголос не скаже. Бо той додому поїде, а нам далі тут. Не обстріли страшні, а рішення, які щодня приймаєш. Стріляєш у відповідь з міномета, а сам Бога молиш, щоб поруч цивільних не було, бо ж метал не розбирає, хто винен, а хто ні.

      – Тримайтеся!

      – Ну звісно, ти теж не забувай, дзвони героям майбутнього роману.

      Нарешті розсміялися.

      Люди і нелюди

      Сьогодні побачив відео. На землі лежить поранений десантник. Майже всі його товариші загинули, бо далі стоїть спалена бронемашина і по дорозі розкидані тіла загиблих.

      Терорист знімає його на телефон. Те, що це не журналіст, а просто такий собі апалчєнєц-баєц, видно з того, що він тримає телефон вертикально, а отже, не