Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

усі яскраво вбрані, модні.

      – Мужчіна, – каже один, найвищий, – у вас трьох гривень зайвих немає?

      – Шо? – Я від несподіванки аж оторопів.

      Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немає – буде бійня.

      – Що тобі дать? – ще раз перепитую.

      – Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.

      І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.

      Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.

      – А чого ж, – кажу, – не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? – І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.

      Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.

      – Вибачте, – каже, – ви не так зрозуміли. – І теж задом хамиль-хамиль.

      Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?

      В холі

      Вони стояли посеред холу. Навіть не обійнявшись, а ніби увіткнувшись, притиснувшись один до одного. Обом трохи за двадцять. Один у рваному підгорілому камуфляжі, із замотаним плечем і ногою, другий у чомусь сиво-лікарняному, із культею замість руки.

      Стояли мовчки, непорушно, ніби перетворилися на скелю. Люди в госпіталі притихли. Ні, не завмерли, не спинилися, роздивляючись їх, просто проходили повз тихо-тихо, так, неначе боялися, що зайвий звук може розвалити цей пам’ятник війні.

      Старенька чи то санітарка завмерла далі в коридорі й беззвучно плакала.

      – Отой, ніби Саня звуть, прибув до нас чотири дні тому. Там травматична ампутація долоні, легені обпалені, ну і купа дрібніших травм. Увесь час переживав, що там пацани лишилися, рвався назад. А цього щойно привезли. Ще з сімома іншими. Прийшов борт з Дніпра, всі хлопці з різних підрозділів. А ці двоє з одного.

      Ми вийшли на вулицю. Знадвору крізь скляні двері непорушні фігури було так само добре видно.

      – Лікарю, – підбігла до нас жіночка-медик, – його ж забрать треба. Уже мити час і глянути, шо у нього з ранами. Хтозна, скільки часу вони не оброблені?

      Лікар закурив, випустив угору дим.

      – Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.

      Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.

      – Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повних – і фізичних, і моральних. Дожилися, млять.

      В тилу

      – Не плач, доню, не треба!

      – Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.

      – Воно ж ніби й перемир’я, а там, може, й до повного миру недалеко.

      – То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.

      – Ти дзвонила йому?

      – У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.

      – І