Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

як?

      – Ну як, зі зброєю в руках!

      Сергій підняв спортивну куртку, і Василь побачив рукоять пістолета.

      – Ого!

      – І я кажу, ого! – зареготав Сергій. – А в машині ще й калаш.

      – А в село чого приїхав?

      – Діло є в мене. Ти Пашку пам’ятаєш? Ну того, з кутка біля шахти?

      – Того, шо колись носа тобі зламав?

      – Ага, його! Поступила перевірена інформація, шо він пособнік хунти. Поїду перевірю.

      – Хто, Пашка? Та який же він фашист? Він батрачить з ранку до ночі. Бізнесує! І асфальтом на кутку дороги поробив, і світло провів на хутір.

      – То все на американські гроші! Заробляє на нас, копійки з людей цідить, а сам тіки й чекає, шоб хунта нас поработіла. Пішли зі мною, будем рішать питання іменем Новоросії. Я тобі його буса віддам, хочеш? Передам від імені республіки у вічне користування?

      – Та ні, Сєрьог, я в такі ігри не граю. Я проти війни.

      – Ну гляди, я теж проти війни, та з хунтою церемонитися не буду! Дочекаєшся, як прийдуть у село укропи, заберуть усе, шо маєш, поплачеш тоді.

      – Та шо вони в мене заберуть? Город?

      – А, ну шо з тобою говорити? Мені час, бувай!

      Сергій махнув рукою і сів у страшненьке роздовбане «Шевроле». За мить, здійнявши хмару куряви, машина зникла за рогом будинку.

      Василь сів на лавку біля хвіртки й закурив. Потім витягнув мобілку і набрав номер.

      – Альо, Паш? Там комбінатор повернувся. Ну який комбінатор? Сергій! Тепер модний, зі зброєю. Поїхав до тебе буса віджимать іменем Новоросії. Тож тримайся! Та нема за шо. Героям – слава!

      Любі

      – Думай головою!

      – Буду!

      – І менше чекінься там, хто знає, хто за чим слідкує і шо в кого в голові?

      – Добре!

      Поцілувалися.

      – Ну з Богом. Іди.

      Не вистачить ніяких слів, щоб написати оду жінкам, які проводжають чоловіків на війну.

      Я особисто, відправляючись у зону АТО, не їду воювати, не їду надовго, однак бачу на обличчі дружини неспокій. Ні, звісно, вона розумниця і тримається, однак війна є війна і, незважаючи на те що я не їду в саме пекло, шанси потрапити в біду є завжди. А що ж казати про тих жінок, які відряджають чоловіків боронити рідну землю.

      І все ж вони відряджають. Відряджають, як і сто, і двісті, і тисячу років тому. Кажуть, що війна то чоловіча справа. Так і є, однак не забуваймо, що вона ще й випробування для жінок.

      Не треба далеко ходити, достатньо згадати, хто в основному працював на підприємствах під час Другої світової й відновлював усе навколо після неї.

      А на війні тільки й розмов про жінок, які лишилися вдома.

      – У мене троє хлопців, Руся! Троє! Моїй Оксані пам’ятник треба ставити.

      – Тут, звісно, теж не цукор, однак моїй Люді там у рази важче. І господарство, і доньки!

      – Увесь час дзвоню, якшо зв’язок дозволяє. Ну а як же ж? Сім місяців пацану! Марічка там сама. Їй дуже важко, а я тут!

      Дім, діти та дружини – це, мабуть, єдина тема розмов на війні, яку підтримує кожен боєць. Ті, хто не встиг побудувати власну родину,