Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

      Однокласник

      Наприкінці минулого року я побачив у соцмережі на сторінці однокласника картинку.

      Він, мій одноліток, який живе у Криму, стояв у шоломі, броніку і з гумовим дубіналом біля міліцейського автобуса в Києві на вулиці Грушевського.

      Мене не так навіть цепонула фотка, ну таке діло: хтось консерваторію закінчує, хтось медик, а хтось іде в міліцію, в даному разі у внутрішні війська, – мене зачепив підпис.

      «Єсть такая профєсія – Родіну защіщять», – написав мій однокласник.

      Оскільки все це було у відповідній мережі, то під знімком була ціла купа мордочок, посмішок, келихів з пивом та іншої дрібідєні із побажаннями мужчині й далі бути таким сильним і хоробрим защіщальником.

      Чорт мене дьорнув написати щось типу: «Кримською палкою київських студентів ганяти – це ще не Батьківщину захищати». Срач піднявся – мама не горюй. З усіх усюд повилазили на мене мої колишні шкільні привиди.

      «Ти там гаварі, та не загаварюйся», – писав один, тепер житель Калуги чи десь там поруч.

      «Как ти можеш пісать такіе гадості ахвіцеру, кагда сам нє служил?» – розпиналася інша з Харкова.

      «Пісатєль дурной», – резюмував третій однокласник.

      «Я Родіну, єслі нада, собой закрою», – написав у кінці власник фотки, чим викликав черговий шквал смайликів і різних красівостей.

      Мені то всьо набридло, і я просто видалився з Однокласників. У кожного своя доля, що там казати.

      Далі сталося те, що сталося. Гинули люди, часу не вистачало на спілкування навіть з друзями, не те що з ким попало. Знову я згадав однокласника, коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Ще подумав: «Може, я погарячкував, і тепер у нього дійсно серйозний шанс стати горою за Батьківщину?»

      Потім хуйло таки віджав Крим і почалася вакханалія на Донбасі. А з Криму саме пішли біженці. Тоді я вдруге згадав про однокласника. Як не крути, а вся та чехарда з присягами, відмовами приймати російське громадянство була серйозною.

      Розв’язка настала буквально днями. Зустрів я спільного знайомого. Ну слово за слово торкнулися і теми цього защіщалкіна.

      – Знаєш, – опустив очі в землю знайомий, – а він же ж російську присягу прийняв.

      – Може, громадянство?

      – Та громадянство само собою, а шоб у міліції залишитися, то й присягу.

      Помовчали, ніби поховали. Ото й виходить, що написи до фоток – то одне, а реальність – то зовсім інше.

      Наші

      – А ви з України?

      Прага, готель. Дві жіночки у формі покоївок стоять біля машини, бо побачили київські номери.

      – Ага, з неї, рідної.

      – А ми з-під Львова, працюємо тут.

      Стоїмо, гомонимо за життя. Звісно, поступово переходимо на політику.

      – То скажи, Руслан, скільки то ще буде тривати?

      – Та звідки ж я знаю? Доки всю гидоту не знищимо.

      – А як же її знищиш, як вона серед нас? Он, поприїздили до нас у Моршин лоби. Сидять, ніц не роблять, пиво дудлять, бо ж бєженці. А наших дітей беруть.

      Видно, що жінки в розпачі, їм навіть немає кому пожалітися.

      – Наші