Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

траками, вона, неначе стальний монстр, перекрила виїзд з подвір’я.

      Вовчик визирнув з-за смітника і побачив на монстрі жовто-блакитний прапор. «От і все, бандерівці», – майнуло в голові у малого. Він засунув щойно зловленого щура за пазуху і хотів залізти в щілину між стіною будинку та смітником, та в цей момент почув звук, який примусив його серце битися швидше, – хтось зіскочив з броньованого монстра і простував до нього.

      «Тікать», – забилась думка. Малий Вовка визирнув з-за бака і, притиснувши до грудей щура, зробив ривок до підвалу.

      – Малий, стій, стій, не бійся! – почулося ззаду.

      Від переляку Вовчик завмер посеред двору. Він заплющив очі, бо знав – за мить каратель відріже йому голову, щоб зробити собі консерву. Саме про це останній місяць казали спочатку з телевізора, потім з радіо, а коли почало гупати під вікнами, то з гучномовця.

      – Агов, хлопче, ти чого? – Здоровенна рука легенько струснула малого за плече. – Ти чого так перелякався?

      Вовчик обережно розплющив одне око і роздивився чоловіка. Здоровезний, у військовій формі, бронежилеті та бандані, із жовтою наліпкою на рукаві й автоматом у руці, він сидів навпочіпки перед Вовчиком і посміхався.

      – Смерті боюся. – Малий відкрив і друге око.

      – Смерті? Ну смерть, я думаю, ще не скоро по тебе прийде. Скільки тобі? Десять?

      – Дев’ять.

      – Тоді точно не скоро.

      Бандерівець виявився не таким страшним, як про нього розповідали. Поступово малий розслабився.

      – А батько твій де?

      – Так утік, – шморгонув носом Вовчик. – Удвох ми з мамою тут лишилися.

      – Нічого. – Бандерівець погладив хлопця по голові. – Скоро всі повернуться. От побачиш.

      Хлопець потайки витер сльозу, що зрадницьки набігла на око.

      – А це в тебе шо? – Військовий тицьнув на щура, що випинався з-під сорочки.

      – Та щур.

      – Нашо він тобі?

      – Та ж їсти.

      – Покажеш?

      – А не забереш?

      – Ні, не заберу, та якщо гарний, думав помінять на шось.

      Вовчик витягнув щура. Цей, що потрапив у Вовчикову пастку сьогодні, був якийсь миршавий, не такий, як учора. «Навряд чи він сподобається військовому», – подумав малий.

      – О, ти диви, який гарний. Сам уполював?

      – Сам, – гордо відповів Вовчик, який уже зовсім перестав боятися військового.

      – Ось. – Солдат скинув наплічник і, попорпавшись у ньому, вийняв два «Снікерси». – Хоча цього, мабуть, і мало? Потримай.

      Вовчик узяв батончики, і руки затремтіли. Він пам’ятав, як до війни вони з мамою купували такі в «П’ятірочці».

      – Я думаю, тепер обмін рівноцінний. – Солдат витягнув з наплічника пачку галетного печива і дві банки тушонки.

      – Це з дітей? – тицьнув пальцем у банки Вовчик.

      – Та ну, такий дорослий, а дурню кажеш. Бачиш, написано «Яловичина»? Це «говядіна» по-вашому, з корови. Бери!

      Солдат накинув наплічник, скуйовдив малому волосся і взяв щура.

      – Ну бувай, козаче.

      – Бувайте. –