Колекціонер. Джон Фаулз

відповіла вона. – І батько. Моя мати – стерва. Противна амбіційна стерва з середнього класу. Вона п’є.

      – Я чув.

      – Я ніколи не могла запросити до себе друзів із ночівлею.

      – Мені шкода, – сказав я. Вона кинула на мене гострий погляд, але я не іронізував. Я розповів їй про те, що мій батько пив, про свою матір.

      – Мій батько слабкий, хоча я й дуже його люблю. Знаєш, що він мені сказав одного разу? Він сказав: «Не знаю, як у таких поганих батьків вийшли дві такі гарні дочки». Він насправді думав про мою сестричку. Вона дуже розумна.

      – Це ти дуже розумна. Ти виграла велику стипендію.

      – Я хороша рисувальниця, – сказала вона. – Я можу стати дуже розумною художницею, але великою художницею мені ніколи не бути. Принаймні я так вважаю.

      – Ти не знаєш, – мовив я.

      – Я недостатньо егоцентрична. Я – жінка. Мені потрібно на щось спиратися, – не знаю чому, але вона раптом змінила тему і спитала: – А ти голубий?

      – Звичайно, ні! – заперечив я.

      Звісно, я зашарівся.

      – Тут немає чого соромитися. Багато хороших чоловіків такі.

      Тоді вона заявила:

      – Ти хочеш на мене спиратися. Я відчуваю це. Мабуть, річ у твоїй матері. Ти шукаєш собі матір.

      – Я в ці штучки не вірю.

      – У нас разом нічого не вийде. Ми обоє хочемо на когось спиратися.

      – Можеш спиратися на мене фінансово, – запропонував я.

      – А ти на мене ще якось? Хай Бог милує.

      Тоді вона веліла мені не ворушитись і знову взялася до малювання. Це було справді гарно, дуже схоже. Здається, на її малюнку я був більш сповнений гідності, красивіший, ніж насправді.

      – Ти не думала, щоб це продати? – спитав я.

      – Ні, але подумаю. Двісті гіней?

      – Гаразд, – погодився я.

      Вона знову різко на мене глянула.

      – Ти б мені дав двісті гіней за оце?

      – Так. Бо це зробила ти.

      – Віддай назад.

      Я віддав їй картину і не встиг навіть подумати, що це означає, як вона вже рвала свою роботу.

      – Будь ласка, не треба, – попросив я.

      Вона зупинилась, але картина вже була роздерта навпіл.

      – Але ж вона погана, погана, погана! – вона раптом жбурнула її в мене. – На, поклади до своїх метеликів.

      Того разу, коли я їхав до Льюїса, я купив їй іще платівок, усю музику Моцарта, яку зміг знайти, бо, як видавалося, вона його любила.

      Наступного дня вона малювала таріль із фруктами. Вона намалювала їх разів із десять, тоді розвісила на ширмі і запропонувала мені вибрати найкращий малюнок. Я відзначив, що вони всі гарні, але вона наполягала, тож я рішуче вказав на один.

      – Це – найгірший, – відказала вона. – Це малюнок старанного студента.

      І продовжила:

      – Тут є один гарний. Я знаю, що він удався. Він у сто разів кращий за всі інші, разом узяті. Якщо ти з трьох разів угадаєш, де він, можеш забирати його просто так, коли я піду. А коли ні, даси мені за нього десять гіней.

      Не звертаючи уваги на її натяк, я тричі спробував угадати і не вгадав. Той гарний малюнок, щоправда, здавався незакінченим, важко було визначити, які на ньому фрукти,