Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Усі, хто хоче, – будь ласка… Нюхати, курити, колотись. Чим швидше – тим краще. Тоді на час мриги кількість населення зменшиться. Щоб усім вистачило часу на евакуацію. Усім НОРМАЛЬНИМ людям.

      – Це твій батько так думає? – тихо спитала Лідка.

      Славко гмикнув:

      – До чого тут батько? Батько за іміджем – гуманіст… Ну от скажи чесно: тобі цю Свєтку шкода?

      Лідка замислилась. Але згадала не Свєтку, а тих хлопців на сходах. От уже кого не шкода анітрішечки. Чим швидше вони здохнуть, тим краще…

      А потім згадала Славка, яким він був у Музеї. Коротко, крадькома зиркнула на депутатського сина – сказати зараз те, що крутиться на язиці? Але тоді, найпевніше, «дитячій дружбі» кінець і зустрічам із депутатом Зарудним – теж…

      – А давай кінуху подивимось, – пробурмотіла вона у відповідь на його здивований погляд. – А то в мене часу мало… Обіцяла повернутися завидна.

* * *

      До дня остаточного апокаліпсису, вирахуваного за методом Бродовського – Фільке, лишилося сорок п'ять днів.

      Тепер Лідку відвозили до ліцею й забирали з ліцею. Наближались іспити; біля входу й у коридорах чергували охоронці.

      У сімдесят сьомій якийсь кретин притягнув на уроки пістолет і перестріляв чотирьох однокласників.

      У двісті п'ятій гехнули під чиєюсь партою саморобний вибуховий пакет. Когось судили, когось запроторили в колонію; все одно жодного дня не минало без сутички. Поламані носи рахувати перестали – рахували лише проломлені черепи. І мерців, а їх по всьому місту було вже чималенько.

      У ліцей приходив проповідник. На перерві навколо нього утворився зацікавлений натовп; Лідка кружляла околяса, а потім прислухалась.

      Спокійним, навіть трохи стомленим голосом проповідник розповідав про людські гріхи, що вкотре переповнили чашу терпіння Його. Пропонував озирнутися навколо, поглянути на себе збоку – всі, всі мерзіють у гріхах, і хто знає, чи змилостивиться Він цього разу й чи відчинить рятівні Ворота, щоб дати людству ще один шанс…

      Із неба зійде вогонь. Із моря вийдуть чудовиська. Усе як звичайно.

      Лідка відчула, як ізсередини, звідкись із живота, підіймається до горла холодний згусток.

      …Дошка оголошень виявилася всуціль заклеєною листівками. Новими, крупними, і фотографія того з жовтим обличчям була теж новою, чудової якості. Слова «дев'яте червня» були виділені товсто й червоним. І горіла, корчилась у вогні людська фігурка.

      Листівки вкривали стіни та стовпи, тріпотіли краєчками біля входу до Лідчиного під'їзду, а одна приліпилася на дверях якраз на рівні очей.

      Лідка мимоволі прочитала:

      «Загиблі цивілізації не лишили після себе нічого, крім попелу. Мешканці зниклих міст так само вірили в нескінченність… Співвітчизники! Наш світ доживає останні дні! Поквапимось очистити душі, бо тільки ті, що чистими постануть… дев'ятого червня…»

      Нижній край листівки був обірваний. З-під нерівного краю виглядав непристойний малюнок, і Лідка навіть знала, хто його тут надряпав – один із відставних Свєтчиних залицяльників.

      Але